— Погляньте-но на цього шибеника. Наш Назарчик знову вчепився у свою пластикову фуру так, що й танком не відірвеш. Навіть на полуденок не догукаєшся! Точно кажу, росте майбутній король траси. Ви ж, Степане Петровичу, теж замолоду немало кілометрів намотали на великовагових, чи не так?
— А то ж бо! Це, дівчата, не просто ремесло, це ціла філософія і стан душі. Я нашу Україну вздовж і впоперек виколесив, кожен поворот пам’ятаю. Такі тумани в Карпатських горах бачив, що серце завмирало від тієї величі. Якби ж то поперек не підводив, я б і досі ту баранку крутив, — з ледь вловимою, світлою тугою озвався сивий вчитель праці, витираючи змащені мастилом руки об ганчірку.
Хлопчак, який саме зосереджено возив по потертій підлозі іграшковий тягач, здавалося, геть відгородився від дорослих розмов. Він перебував у власному вимірі, де маленькі гумові коліщата підкорювали уявні тисячі кілометрів швидкісних автобанів. Його зосереджене личко лише на крихітну мить осяяла ледь помітна усмішка, коли пролунали ці два магічні слова — «водій» та «фура». Але малий навіть оком не змигнув, продовжуючи свою гру і стиха імітуючи гуркіт потужного дизельного двигуна.
Час спливав непомітно, проте дитяча захопленість Назара великими машинами не вивітрювалася. Навпаки, вона перетворилася на єдиний, залізний стрижень його життя. Їхній інтернат «Світанок» розташовувався в Києві, на масиві Відрадний, де завжди було повно промислових зон і складів. Варто було повз високий паркан проїхати справжньому багатотонному гіганту, як хлопець миттєво кидав усі свої справи. Він зривався з місця і мчав до огорожі, жадібно вдивляючись у силует машини.
Назар міг годинами стояти біля паркану, вдихаючи терпкий запах розпеченого асфальту та солярки. Для нього це були найкращі парфуми у світі. У своїй уяві він сидів там, високо над дорогою, у просторій кабіні, відчуваючи під руками вібрацію керма. Така фанатична відданість одній-єдиній меті просто не могла лишитися непоміченою для тих небагатьох працівників, які вкладали душу в цих сиріт.
Треба розуміти, що цей заклад, куди Назар потрапив після страшної аварії, що забрала його батьків, тримався виключно на ентузіазмі персоналу. Бюджетних коштів хронічно не вистачало, стіни благали про косметичний ремонт, а меню не відрізнялося різноманітністю. Проте люди тут працювали неймовірні. Степан Петрович, якого діти поміж собою називали просто дідом Степаном, швидко розгледів у хлопчині споріднену душу. Одного дня він приніс йому колекційну, до дрібниць деталізовану модель тягача, придбану за власні, скромні заощадження.
Відтоді вони часто сиділи вдвох у майстерні, подалі від галасу інших вихованців. Дід Степан, чиї руки були вкриті сіткою глибоких зморшок від важкої праці, ділився з малим найціннішим — своїми спогадами. Він розповідав про нічні переїзди під акомпанемент дощу, про підступні крижані підйоми та про справжнє братерство далекобійників. Кожна його історія падала на родючий ґрунт, розпалюючи в серці Назара непереборну жагу до мандрів.
Проте старий майстер чудово розумів сувору правду життя. Навчання в автошколі, а тим паче відкриття професійних категорій для водіння вантажівок, коштувало чималих грошей. Де сироті взяти такі суми? Тому наставник вигадав свій, дуже прагматичний план порятунку дитячої мрії. Коли Назару виповнилося п’ятнадцять, Степан Петрович відкликав його вбік.
— Ну що, козаче, зі святом тебе! Вимахав уже вищий за мене, — басовито привітав старий, міцно тиснучи юнакові долоню. — Бажаю тобі широких і рівних доріг.
— Дякую вам, Степане Петровичу, — щиро відповів Назар, ховаючи збентежену усмішку.
— Сподіваюся, ти свої думки щодо великих машин не залишив? Не надумав раптом стати яким-небудь менеджером? — з лукавою іскринкою в очах примружився вчитель.
— Ви ж знаєте, що ні! Мені тільки фури сняться.
— От і добре. Є в мене моя старенька «Таврія», машина з гонором, але їздить справно. Будемо з тобою виїжджати на пустирі за містом, почну тебе вчити водити. Відчуєш зчеплення, зрозумієш габарити. З такою базою потім буде набагато легше.
Очі Назара спалахнули такою шаленою вдячністю, що слова були зайвими. Так почалося їхнє таємне навчання. Кожних вихідних вони каталися закинутими дорогами. У салоні відчувався стійкий запах старого пластику та бензину, але для хлопця це був аромат абсолютної свободи. Назар схоплював усе на льоту, він відчував механіку машини інтуїтивно, ніби це було продовження його власного тіла.