Коли настав час випускатися з інтернату, Назар без проблем отримав водійське посвідчення легкової категорії. Це дозволило йому влаштуватися в столичну службу таксі і винайняти крихітну кімнатку на Троєщині. Життя почало набирати обертів, але тут юнакові виповнилося вісімнадцять. На дворі стояв відносно спокійний 2011 рік, тож Назар пішов на строкову службу до армії, де швидко освоївся.
Саме там він витягнув свій щасливий квиток: його посадили за кермо потужного військового «КрАЗа». Цей металевий монстр підкорився йому з такою ж легкістю, як і колись старенька вчительська «Таврія». Повернувшись після демобілізації до Києва з відкритою вантажною категорією, Назар відчував себе на вершині світу. Він був свято переконаний, що тепер логістичні компанії вишикуються за ним у чергу. Але реальність боляче вдарила під дих.
— Хлопче, ти себе в дзеркало бачив? Яка тобі двадцятитонна фура? Хто тобі довірить товар на мільйони? — втомлено відмахувався від нього директор компанії «Транс-Вей Україна», сьорбаючи каву. — Тобі б спершу сім’ю завести, розуму набратися. Іди на розвезення хліба, там і поговоримо.
— Але ж я відчуваю габарити! Я на військовому «КрАЗі» такі маневри робив! Дайте хоч один тестовий рейс! — відчайдушно боровся Назар.
— Армія — це одне, а комерційна траса помилок не пробачає. Тут потрібен холодний розрахунок, а не юнацький гормон. Вибач, вакансій для тебе немає.
І так було скрізь. Замкнене коло бюрократії: без досвіду не беруть, а де його взяти — ніхто не пояснював. Юнак скуповував кіпи спеціалізованих газет із працевлаштування, витрачаючи на них останні зароблені в таксі копійки. Найчастіше він приходив за пресою до невеликої ятки «Кавова мануфактура», що загубилася серед вузеньких вуличок Подолу.
Одного разу, коли він вкотре купував пресу, молоденька бариста привітно усміхнулася йому крізь віконце.
— Ви справді встигаєте все це перечитувати? — поцікавилася вона, простягаючи йому запашний еспресо в картонному стаканчику.
— Якщо чесно… то ні, не встигаю, — раптом важко видихнув Назар, відчуваючи, як опускаються руки.
І несподівано для самого себе, він вивалив на цю абсолютно незнайому дівчину весь свій відчай. Розповів про нескінченні відмови, про знецінення його навичок, про глуху стіну нерозуміння. Лише проговоривши це вголос, хлопець зрозумів, наскільки самотнім він почувався весь цей час. Ділитися наболілим не було з ким, а турбувати діда Степана своїми провалами він категорично не бажав.
— Це жахливо несправедливо, — з глибоким співчуттям у голосі сказала дівчина, уважно його вислухавши. — Але ви мусите здійснити свою мрію. Це ж так круто — стати справжнім далекобійником! Я чомусь дуже сильно впевнена, що у вас обов’язково все вийде. Треба тільки трохи почекати.
— Дякую вам… — Назар вперше за багато днів щиро, полегшено усміхнувся, відчуваючи, як розступаються важкі хмари над головою.
Відтоді Соломія — саме так звали цю привітну дівчину з Подолу — щодня цікавилася його справами. Її щира, непохитна віра в успіх діяла на Назара як найкращі ліки проти депресії. Він узявся за пошуки роботи з подвійним завзяттям, адже тепер йому страшенно не хотілося розчаровувати цю світлу людину. Юнак приходив до кавової ятки все частіше, і їхні короткі розмови непомітно перетворилися на довгі, відверті бесіди.
Назар розповів їй усе: про сирітське дитинство в інтернаті, про мудрого діда Степана та армійські будні за кермом «КрАЗа». Соломія ж охоче ділилася своїми мріями та планами на майбутнє. Вона виросла в простій родині робітників, які не могли оплатити їй престижний університет. Тому дівчина сумлінно варила каву, відкладаючи кожну гривню на омріяне навчання, і ніколи не скаржилася на долю. Навпаки, вона знаходила радість у дрібницях і постійно читала книжки прямо за барною стійкою.
— Солю, ти, мабуть, найсвітліша людина з усіх, кого я коли-небудь зустрічав, — якось із неприхованим захопленням зізнався Назар, заворожено спостерігаючи, як вона збиває молоко.
— Знаєш, я б могла сказати про тебе те ж саме… Ну, хіба що ти не дівчина! — лукаво засміялася вона, поправляючи фартух.