Це була та сама хижачка, яку він напровесні, ризикуючи життям, витягнув із крижаної ополонки. Вона не виявляла жодної агресії, не гарчала, лише мовчки, не кліпаючи, дивилася на нього своїми мудрими, жовтими очима. Назар тихо, з полегшенням усміхнувся і ледь помітно кивнув їй. Лісовий звір відповів таким же повільним, виразним кивком масивної голови, ніби віддаючи шану за порятунок роду. А потім зграя абсолютно безшумно, мов сірий туман, розчинилася в темряві нічного лісу.
“Шість життів я тоді врятував, — з теплим щемом у душі подумав чоловік, дивлячись на безкрає зоряне небо. — Та ще й своє власне життя нарешті налагодив”.
Здавалося б, на цьому ця щаслива історія мала б завершитися, але реальність виявилася набагато суворішою за будь-яке кіно. Через тиждень їхню сімейну ідилію було брутально і жорстоко розірвано.
Пізно вночі, коли вся родина вже спала міцним сном, у двері будинку зухвало, з гуркотом вдерлися п’ятеро агресивних, невідомих чоловіків. Як з’ясувалося пізніше зі зведень поліції, це були надзвичайно небезпечні втікачі з виправної колонії посиленого режиму, які кілька тижнів переховувалися в непролазних поліських лісах і були готові на все.
— Слухай сюди, хазяїне, і не рипайся, якщо жити хочеш, — процідив крізь зуби ватажок зграї, хижо поблискуючи гострим металевим предметом у руці в напівтемряві коридору. — Нам потрібна їжа, всі ваші гроші, цінності та ключі від машини. Зробиш усе швидко і тихо — можливо, ми вас не чіпатимемо.
Назар одразу зрозумів, що на банальному пограбуванні ці озвірілі від безкарності негідники точно не зупиняться. Отримавши бажане, вони без жодного жалю позбудуться свідків. Діяти треба було блискавично, але з крижаною витримкою, щоб не спровокувати їх на негайну жорстокість. Адже за його спиною, у кімнатах, були його найрідніші жінки.
— Дівчата, принесіть, будь ласка, ту велику дерев’яну скриньку з прикрасами з нашої спальні на другому поверсі, — спокійно, чітко і напрочуд впевнено промовив Назар, не зводячи напружених, важких очей з бандитів.
Жодної скриньки в них ніколи не було — це був їхній секретний домашній сигнал до негайної, екстреної втечі через запасний вихід. Богдана, яка миттєво все зрозуміла, схопила налякану Злату і кинулася в глиб будинку. Ватажок, запідозривши неладне, спробував кинутися за ними, але Назар діяв на випередження. Він із силою перекинув масивний дубовий стілець, надійно блокуючи вузький прохід, і вихопив із підставки важкий кухонний ніж, стаючи в оборонну позицію.
Зав’язалася відчайдушна, страшна і нерівна боротьба. Назар своїм міцним тілом перекривав шлях нагору, свідомо приймаючи на себе важкі, болючі удари бандитів. Він чув, як нагорі Богдана зі Златою вибираються через вікно на дах прибудови, і це додавало йому сил. Чоловік бився як загнаний у кут лев, захищаючи своє гніздо, але сили були катастрофічно нерівними — п’ятеро проти одного. Час витікав, свідомість Назара почала тьмаритися від болю та виснаження, і він із жахом усвідомлював, що зараз програє цю битку.
Саме тієї критичної, безнадійної миті, коли здавалося, що будь-якої надії на порятунок уже немає, сталося дещо неймовірне. З відчинених навстіж вхідних дверей, які бандити вибили під час штурму, почулося низьке, вібруюче, моторошне гарчання, від якого миттєво холонула кров у жилах навіть у найзапекліших злочинців.
На ошелешених нападників із густої темряви ночі блискавкою накинулася справжня зграя могутніх сірих вовків. Тварини діяли надзвичайно злагоджено і чітко, мов спецназ. Вони не намагалися загризти людей, але з такою люттю кидалися на бандитів, вибиваючи зброю з їхніх рук та рвучи одяг, що тісну кімнату миттєво наповнили дикі крики тваринного жаху.
Знешкоджені, перелякані до смерті нападники в паніці вивалилися на подвір’я і чимдуж кинулися навтьоки в глиб лісу, переслідувані розлюченими хижаками. Тварини навіть не зачепили Назара, майстерно оминувши його в тісному приміщенні. Лише одна велика сіра тінь на коротку, містичну мить затрималася на порозі розгромленого коридору. Чоловік упізнав її миттєво, незважаючи на темряву.
— Дякую тобі… — прошепотів він знесилено, сповзаючи по стіні на підлогу і важко хапаючи повітря. — Тепер ми точно квити.
Вовчиця ще раз коротко, виразно кивнула масивною головою і назавжди зникла в нічному тумані, слідом за своєю зграєю. Поліція, яка прибула на виклик сусідів аж під ранок, легко виловила переляканих до смерті втікачів-зеків по навколишніх лісових хащах — вони самі виходили до правоохоронців, благаючи врятувати їх від вовків. Місцеві жителі Лісової Гути навіть не дуже здивувалися цій історії, коли вона розійшлася селом. На Поліссі здавна вірили у вищу справедливість та вдячність лісових господарів.
Після тих кривавих подій життя сім’ї остаточно увійшло у мирне, спокійне русло. Пізньої осені, коли ліс одягнувся в золото та багрянець, Назар та Богдана зіграли тепле, надзвичайно душевне сільське весілля. Вони не влаштовували гучних гулянь, зібравши за столом лише найближчих людей. Серед почесних гостей, звісно ж, були пан Василь та пані Галина, які приїхали з Києва.
Назар трохи ніяковів, відчуваючи безпідставний, але щемливий укол провини перед пам’яттю Соломії за своє нове щастя. Але пан Василь підійшов до нього з келихом, міцно обійняв і голосно, на всю хату промовив:
— Ми з дружиною подолали сотні кілометрів, щоб розділити радість нашого сина Назара. І сьогодні ми з чистим серцем і відкритою душею приймаємо Богдану в нашу велику родину. Будьте завжди щасливі, діти мої, ви на це заслужили!
Богдана, розчулена до сліз цією промовою, підійшла до пана Василя і при всіх присутніх тихо, але чітко попросила його стати хрещеним батьком для малюка, якого вона вже дбайливо носила під серцем. Літній чоловік заплакав від щастя, як дитина, і неймовірно міцно обійняв майбутню маму. Світле життя знову перемогло темряву.