Це прозвучало логічно, і Назар покірно провалився у важку, гарячкову темряву на задньому сидінні позашляховика. Пробудження було болісним. Він відкрив очі у великій, світлій кімнаті дерев’яного будинку, де густо пахло сушеними травами. Лоб палав вогнем, а в грудях ніби сидів їжак. Біля ліжка діловито метушилася молода жінка в білому халаті, вправно набираючи ліки у шприц.
Помітивши, що пацієнт отямився, вона тепло і дуже привітно усміхнулася.
— О, нарешті наш лісовий герой повернувся! А ми вже місця собі не знаходили — ви півтори доби спали, мов убитий, — її голос був надзвичайно м’яким і заспокійливим. — Дивовижно, як серце витримало таку екстремальну ванну.
— Де я? Що зі мною сталося? — хрипко запитав Назар і одразу ж зайшовся важким, надривним кашлем.
— А ви як гадали? Класична двобічна пневмонія, — трохи іронічно, але по-доброму відповіла жінка, обережно роблячи ему укол. — Я Богдана, місцева фельдшерка. Ви зараз у будинку нашого голови в Лісовій Гуті. І будете тут під моїм наглядом, поки легені не очистяться. Навіть не думайте про роботу!
— Дайте телефон… Треба малій і тестю подзвонити… Вони ж там з розуму сходять у Києві, — з благанням прошепотів він.
Наступні три тижні в цьому чужому, пропахлому чебрецем будинку стали для Назара періодом глибокого переосмислення. Хвороба трималася міцно, але Богдана не відходила від нього. Вона не лише професійно ставила крапельниці, а й годувала його домашніми бульйонами, розважаючи щирими розмовами.
З часом він зрозумів, що якби не підтримка цієї дивовижної поліської дівчини, він би просто збожеволів від туги за донькою. Одного тихого вечора Назар наважився розповісти їй усе: про інтернати, про шлях до мрії, про втрату коханої Соломії та про сенс свого життя — маленьку Злату.
Богдана слухала дуже уважно, не перебиваючи, а потім, дивлячись у темне вікно, тихо поділилася власною трагедією.
— А в мене, Назаре, все вийшло зовсім інакше, — її голос ледь тремтів. — Був коханий, справа йшла до весілля. Але роки минали, а дітей Бог не давав. Лікарі розвели руками. Знаєш, що він мені сказав на прощання? Що йому “неповноцінна” сім’я не потрібна. Зібрав речі і в той же день пішов до іншої.
Вона гірко зітхнула і спробувала усміхнутися крізь сльози.
— Я тоді ледь руки на себе не наклала. А потім поїхала вчитися на медика, щоб допомагати іншим, якщо вже своїм дітям життя дати не суджено. Отак і опинилася тут.
— Знаєш, Богдано… — Назар обережно накрив її руку своєю. — Я думаю, тебе просто відвели від зрадника. Навіщо тобі той, хто тікає при перших труднощах? Це ж не любов була, а просто зручність. Ти заслуговуєш на справжнє щастя.
Коли Назар остаточно зміцнів і лікарі дозволили йому сісти за кермо, він вирушив завершувати свій перерваний робочий маршрут. Проте в його душі вже визріло тверде, непохитне рішення: сюди, на Полісся, він обов’язково повернеться. І не просто проїздом, а назавжди. Це було не миттєве бажання, а глибоке усвідомлення того, де саме тепер знаходиться його справжнє місце. Але спершу він мав виконати свій професійний обов’язок — доставити вантаж.
Зворотний шлях до столиці здався йому напрочуд коротким. Весняне сонце вже остаточно висушило асфальт, вітер у вікні пахнув свободою, а на душі панував незвичний, довгоочікуваний спокій. Назар чітко знав, що робити далі.
Повернувшись до Києва, він першим ділом міцно, до хрусту в ребрах, обійняв свою маленьку Злату, вдихаючи рідний запах її волосся. Потім по-чоловічому, з глибокою повагою потиснув руку пану Василю, а наступного ж ранку, не гаючи ні хвилини, поїхав на базу “Київ-Транс-Логістик”. У кабінеті директора він рішуче поклав на стіл заяву про звільнення за власним бажанням. Керівництво компанії щиро дивувалося, пропонувало суттєве підвищення зарплати та найкращі європейські маршрути, але Назар був непохитним, мов гранітна скеля. Його пріоритети змінилися назавжди.
Він не шукав компромісів чи легких шляхів. Вони з донькою швидко спакували найнеобхідніші речі у місткі валізи, назавжди залишаючи галасливий, зачеканий мегаполіс у минулому. Спочатку комфортним потягом, а потім старим, торохтливим рейсовим автобусом вони дісталися тієї самої Лісової Гути, що надійно сховалася серед густих, дрімучих поліських лісів.
Назар страшенно хвилювався. Як міська дитина, яка звикла до асфальту та супермаркетів, сприйме таку кардинальну зміну обстановки? А ще більше його лякало, чи прийме Злата нову жінку в їхньому житті. Богдана ж чекала на них із нетерпінням, але й з величезним острахом у серці.
Проте всі батьківські страхи виявилися марними. Літо на Поліссі зустріло їх розкішною, буйною природою, і Злата була в абсолютному, дитячому захваті. Збір духмяних суниць на сонячних галявинах, пошуки перших грибів та веселе, гучне купання в чистій, прохолодній річці перетворили її будні на справжню, чарівну казку.
З Богданою у дівчинки миттєво, наче за помахом чарівної палички, виник міцний, невидимий емоційний зв’язок. Молода фельдшерка, яка вже майже втратила надію на власне материнство, віддала цій дитині всю свою нерозтрачену любов, ніжність і турботу. Дві зранені душі просто знайшли і зцілили одна одну. Злата дедалі частіше, спочатку несміливо, а потім упевнено, почала називати Богдану мамою.
Назар теж почувався неймовірно щасливим і, нарешті, повністю врівноваженим. Хороша робота для досвідченого, непитущого водія в селі знайшлася напрочуд швидко. Він влаштувався механіком та оператором сучасного потужного трактора у велике місцеве фермерське господарство “Поліська Нива”. Тепер чоловік мав стабільний графік: щовечора він повертався додому, мив натруджені руки і сам читав доньці казки, лагідно цілуючи її перед сном.
Одного теплого, тихого серпневого вечора, коли повітря густо пахло стиглими яблуками, медом та свіжим сіном, Назару ніяк не спалося. Він обережно, щоб нікого не розбудити, вийшов на прохолодний дерев’яний ґанок, щоб подихати нічною свіжістю. І раптом завмер, міцно вчепившись обома руками в перила, а серце тьохнуло в грудях.
Біля самісіньких сходинок їхнього будинку, у сріблястому світлі повного місяця, в ідеальний рядок сиділи п’ятеро пухнастих, капловухих вовченят. А одразу за ними, мов велична кам’яна статуя, височіла знайома тінь.