Затишна, залита світлом вітальня їхнього будинку на Осокорках ніколи раніше не здавалася Максиму такою тісною і задушливою. Полковник Савенко сидів на самому краєчку світлого дивана, який Олена колись так ретельно вибирала в модному меблевому салоні на вихідних. Парадний кітель офіцера виглядав максимально чужорідним і навіть ворожим на тлі їхніх домашніх подушок та пастельних стін.
Поруч, у м’якому кріслі, важко вмостився капелан, отець Андрій — кремезний чоловік із безмежно добрими, але катастрофічно втомленими очима. Решту супроводу та бригаду медиків Максим ввічливо, але дуже категорично і по-командирськи попросив зачекати надворі, за хвірткою. Йому було життєво необхідно повернути контроль над власним домом.
Він сидів поруч із Оленою на невеликій софі. Їхні пальці переплелися так міцно, що кісточки на руках побіліли від постійної напруги. Вона не відпускала його руку ні на секунду, панічно боячись розімкнути долоню. Кожну хвилину, ніби звіряючи реальність, вона кидала на його обличчя переляканий погляд, перевіряючи, чи підіймаються його груди від дихання.
— Головний сержанте Коваленко, — нарешті розірвав гнітючу тишу полковник Савенко. Його голос звучав надтріснуто, кожне слово давалося з видимим зусиллям. — Я чудово розумію, що слово “вибачте” зараз не варте абсолютно нічого. Це просто порожній звук. Але я мушу почати саме з нього. Сталася катастрофічна, немислима помилка в системі обліку втрат вашого сектору.
Олена поруч із чоловіком здригнулася всім тілом, наче від потужного удару струмом.
— Поясніть мені механіку цього жаху, пане полковнику, — крижаним, беземоційним тоном наказав Максим, стиснувши щелепи так, що заболіли м’язи. — Покроково. Без узагальнень і військової лірики. Я хочу знати все.
Полковник повільно і дуже обережно відкрив темну теку на своїх колінах.
— Це трапилося рівно шість днів тому. Східний нуль, Куп’янський напрямок. Ваша евакуаційна бронегрупа потрапила під надзвичайно щільний ворожий обстріл. Машина медичної евакуації була повністю знищена вогнем після влучання дрона. Маємо двох полеглих героїв. Обох ідентифікували на місці лише попередньо — за пошкодженими металевими пластинами та залишками амуніції.
Максим важко заплющив очі. Він чудово знав цей район і цей тип боїв. Це було абсолютне вогняне горнило, де виживання часто залежало виключно від сліпої удачі та статистичної похибки.
— Одного із хлопців було попередньо ідентифіковано як сержанта Артема Коваленка, це досвідчений боєць із суміжної бригади, — полковник зробив важку паузу, підбираючи слова. — Інший загиблий — зовсім юний солдат Юрій Ковальчук. Працювали на тому ж самому надважкому відтинку.
— Коваленко і Ковальчук, — повільно і чітко промовив Максим, відчуваючи, як у голові з гуркотом складається пазл. — І я — Коваленко.
— Майже ідентичні ініціали та дуже схожі прізвища, — тихо додав капелан, скрушно схиливши сиву голову. — Попередній рапорт про втрати складався командиром в умовах безперервного хаосу, під шквальним вогнем та за повної відсутності нормального зв’язку. Хтось у штабі вашого сектору припустився фатальної помилки при зведенні цих даних в електронні бази.
Олена глухо схлипнула, знову ховаючи мокре обличчя на міцному плечі чоловіка.
— Вони сказали мені, що це було пряме влучання артилерії, — прошепотіла вона, і від її тону в кімнаті стало фізично холодно. — Сказали, що ти абсолютно не мучився. Що це була миттєва, безболісна смерть.
Максим відчув, як глибоко в грудях закипає сліпа, темна лють, яку неможливо було контролювати.
— Як це взагалі технічно можливо в епоху цифрового обліку?! — його голос несподівано зірвався на жорсткий рик. — Як можна офіційно сповістити родину, зламати людям життя, не маючи стовідсоткових, залізобетонних доказів і підтверджень?
— У первинному списку втрат, який передали по рації, значився “М. Коваленко”, — терпляче пояснив полковник Савенко, і в його очах читався відчай кадрового офіцера, якому доводиться виправдовувати чужу злочинну недбалість. — Справжній Герой, Артем, мав би бути записаний як “А. Коваленко”. Але в тому кривавому хаосі папери переплуталися. Офіцер обліку в глибокому тилу побачив прізвище, підняв вашу особову справу, яка світилася як активна в цьому ж бойовому квадраті, і просто… запустив стандартну бюрократичну процедуру сповіщення.
— Але ж ви прийшли до неї цілих чотири дні тому! — різко перебив його Максим, нахилившись вперед. — А сам бій був шість днів тому. А як же обов’язкова експертиза ДНК? Як же звірка медичних даних у морзі?
Полковник похмуро і дуже важко зітхнув, опускаючи погляд на теку.
— Експертиза була призначена за протоколом. Але хтось у високих кабінетах вирішив значно пришвидшити процес інформування. Зараз на командирів здійснюють сильний тиск: вимагають, щоб родини дізнавалися про втрати першими від офіційних осіб, а не з випадкових дописів у соціальних мережах чи від побратимів. Хтось дуже хотів проявити ініціативу… Вони грубо порушили базовий протокол. Буде призначено жорстке розслідування ДБР, я даю вам офіцерське слово честі.
Максим до скрипу стиснув зуби. Якийсь тиловий кар’єрист вирішив вислужитися статистикою оперативності, а його Олена заплатила за цю “ефективність” своїм власним психічним здоров’ям. Він дуже обережно взяв заплакане обличчя дружини у свої мозолясті долоні.
— Оленко, рідна моя… Що саме відбувалося всі ці нескінченні дні? Розкажи мені.
Вона зробила глибокий, судомний вдих, відчайдушно намагаючись заспокоїти тремтіння зблідлих губ.
— Вони прийшли у вівторок, одразу після обіду. Їх було троє. Подзвонили у хвіртку. Я якраз вийшла у двір і поливала твої улюблені троянди… Вони були такі підкреслено ввічливі, говорили дуже тихими голосами. Лікарка одразу дістала тонометр і запропонувала зайти в дім. А потім… потім вони вручили мені офіційне “Сповіщення про загибель”. Цей сухий, жахливий папірець із синьою печаткою.
Вона міцно заплющила очі, ніби намагаючись назавжди стерти цю страшну картинку зі своєї пам’яті.
— Максиме, ми вже готувалися до похорону. Він мав відбутися завтра, рівно об одинадцятій ранку. Там, на Алеї Героїв міського цвинтаря. Твої батьки терміново покинули все, виїхали з-за кордону і прибули до Києва сьогодні рано-вранці. Твоя рідна сестра зараз у дорозі. Я особисто обдзвонила всіх наших університетських друзів. Боже, Максиме, я навіть написала великий прощальний допис на своїй сторінці в інтернеті…