Холодна, безжальна реальність вдарила Максима сильніше за вибухову хвилю. Його старенькі батьки, улюблена сестра, колеги, друзі — всі ці близькі люди просто зараз, у цю саму хвилину, щиро і гірко оплакували його. Вони купували чорний одяг і скасовували всі плани.
— Ми вже займаємося екстреним кризовим сповіщенням ваших рідних, — швидко, наче виправдовуючись, вставив полковник Савенко. — Наші фахівці прямо зараз обдзвонюють усіх. Ваші батьки дізнаються, що ви живі та абсолютно здорові, протягом найближчої години. Ми також дамо велике, офіційне спростування для преси.
— Спростування?! — Максим різко підвівся на ноги, фізично не в змозі всидіти на місці від надлишку адреналіну. Він нервово пройшовся кімнатою. — Вибачте, але ви не можете це просто “спростувати” якимось сухим пресрелізом! Моя дружина чотири довгих дні вважала себе вдовою! Вона зруйнована зсередини!
Олена теж підвелася з дивана і швидко підійшла до нього, знову міцно беручи за руку.
— Максиме, благаю тебе, тихо. Це вже зовсім неважливо. Головне, що ти стоїш тут, поруч зі мною.
Але Максим бачив її очі. Глибока, невиліковна травма назавжди в’їлася в її погляд. Вона виглядала гранично виснаженою, наче за ці дні з неї викачали всю життєву енергію.
— А що зараз із реальними родинами Артема Коваленка та молодого Юрія Ковальчука? — раптом запитав Максим, змушуючи себе опанувати емоції і мислити раціонально, як командир. — Їхні справжні дружини вже знають правду?
— Так, — неймовірно гірко видихнув полковник, опускаючи очі в підлогу. — Як тільки ваша помилка остаточно викрилася сьогодні вранці в лабораторії, ми негайно запустили протокол для тих двох родин. До них зараз виїхали інші, нові групи сповіщення.
Максим завмер посеред вітальні, вражений цим фактом. Поки він їхав у комфортному таксі додому, мріючи про ідеальний сюрприз, дві інші, абсолютно ні в чому не винні родини тільки зараз, у ці хвилини, дізнавалися, що їхні чоловіки та сини загинули ще майже тиждень тому. Жорстока, сліпа лотерея війни проявила себе у всій своїй потворності.
У будинку на Осокорках нарешті запанувала тиша, але це була густа, неймовірно виснажлива тиша, яка фізично тиснула на барабанні перетинки. Знадобилося ще дві нескінченно довгі години, щоб офіцери та медична бригада остаточно залишили їхнє подвір’я. За цей час були підписані незліченні абсурдні папери про офіційне скасування статусу загиблого. Були надані детальні письмові пояснення для штабу, вислухані чергові запевнення та нові вибачення, які для Максима вже давно перетворилися на суцільний, дратівливий білий шум.
Мати Олени, яка мешкала у Фастові, вже мчала до них на шаленій швидкості у викликаному таксі. Літня жінка ридала в телефонну слухавку так сильно і неконтрольовано, що не могла зв’язати двох слів до купи. Олена ледве вмовила її хоча б не кричати на водія, щоб той не порушував правила дорожнього руху на трасі через її істерику.
Батьки Максима, які ще рано-вранці перетнули кордон і саме сідали в транзитний автобус до Києва на похорон свого єдиного сина, отримали екстрений дзвінок від нього самого. Почувши живий, такий рідний голос сина, літній батько від несподіванки і шоку просто впустив телефон на бетонний перон автостанції. А мати плакала в трубку з таким безмежним розпачем і космічним полегшенням, що це напевно чули всі пасажири навколо, завмерши від подиву.
Тепер, у дзвінкій, вакуумній порожнечі їхньої вітальні, Максим і Олена сиділи абсолютно мовчки. Вечірнє серпневе сонце заливало простору кімнату тягучим, густим бурштиновим світлом, у якому повільно і медитативно кружляли пилинки. Жоден із них двох не мав фізичних та моральних сил навіть для того, щоб просто підвестися з дивана і увімкнути настільну лампу.
— Я купила тобі домовину, — раптом сказала Олена, різко розірвавши цю гнітючу тишу.
Її голос зараз був абсолютно порожнім, крижаним і позбавленим будь-яких емоцій, наче вона монотонно зачитувала вголос список покупок із супермаркету. Вона сиділа, щільно підібгавши ноги під себе у кутку дивана, і до побіління кісточок на пальцях притискала до грудей невелику декоративну подушку. Максим відчув, як липкий, паралізуючий холод блискавично пробіг уздовж його хребта.
— Оленко, рідна моя, благаю, не треба зараз про це…
— Ні, Максиме, дай я докажу, — вона підвела на нього погляд, і в густих вечірніх сутінках її змарніле обличчя здавалося на десять років старшим за її реальний вік. — Я вибрала дуже важку, з темного дерева, вкриту дорогим, глянцевим лаком. Ритуальний агент у бюро був таким підкреслено співчутливим і ввічливим… Він показував мені товсті каталоги, довго і нудно розповідав про якість срібної фурнітури та м’якість внутрішньої оббивки. Розумієш? Він говорив зі мною так, ніби ми з ним сиділи і вибирали нові красиві штори у нашу вітальню.
Вона зробила дуже болючу паузу, судомно ковтнувши повітря, ніби їй не вистачало кисню.
— Я повністю, до найдрібніших деталей підготувала твій одяг. Твій парадний кітель. Я знайшла його на самому дні шафи, спеціально відвезла в салон “Столична Хімчистка” в центрі, щоб його ідеально відпарили і прибрали найменші ворсинки. Я тримала цей вичищений, ідеальний кітель у руках, стоячи абсолютно сама посеред нашої порожньої спальні, і до болю в скронях намагалася згадати, коли ти його взагалі востаннє вдягав у мирному житті. На весілля нашого кума Андрія, здається? Ти був такий неймовірно красивий і щасливий того сонячного дня.
— Оленко, Господи, благаю тебе… — Максим відчув, як до горла підступає гіркий, колючий клубок сліз.
— Я написала тобі некролог, Максиме, — її голос на мить небезпечно зірвався, але вона зціпила зуби і вперто продовжувала свій страшний, терапевтичний монолог. — Я сиділа вночі на нашій темній кухні, дивилася в екран ноутбука і писала текст для соціальних мереж. Стандартний допис. Чорно-біле фото, свічка в кутку, дати життя і смерті… Я писала про те, як ти без вагань пішов добровольцем, як ми відчайдушно мріяли поїхати в гори і зняти дерев’яний будиночок після перемоги. Як взагалі можна вмістити ціле життя живої людини, яку ти кохаєш більше за саму себе, у три жалюгідні абзаци чорного тексту?
Максим пересів ближче, відчайдушно хотів пригорнути її до себе, забрати цей біль, але вона м’яко, проте рішуче зупинила його рух витягнутою рукою. Їй було життєво необхідно виговоритися, виплюнути всю цю токсичну отруту зі своєї змученої душі.