Для більшості інструкторів закритого кінологічного центру «Волинський рубіж», чиї тренувальні бази надійно сховалися серед густих, непролазних волинських лісів, мене просто не існувало. Я була лише розмитою плямою на фоні сірого листопадового неба. Звичайна «тьотя Соломія» — нова прибиральниця у мішкуватій, вицвілій куртці з місцевого секонд-хенду. Типова жіночка з важкою долею, яка ідеально зливалася з холодним бетоном вольєрів.
Проте пів сотні елітних бойових псів, розквартированих на цій базі, розпізнали мою справжню сутність задовго до того, як це зміг осягнути хоча б один кадровий офіцер.
Того вогкого, морозного ранку важку тишу соснового лісу розірвав не просто багатоголосий гавкіт. Це був колективний, майже первісний рев. Він прокотився територією бази потужною вибуховою хвилею, змушуючи вібрувати металеві дахи та бити по барабанних перетинках вартових. Звичайна людина почула б у цьому лише неконтрольону, сліпу агресію хижаків.
Але то була не агресія. Це був клич. Звук, здатний легко зламати психіку дорослих і сильних чоловіків, значно міцніших за ту худеньку, непомітну жінку, що скромно переминалася з ноги на ногу біля турнікетів контрольно-пропускного пункту.
Старший лейтенант Тарас Чорний, відомий серед своїх за позивним «Ворон», роздратовано висмикнув березову мітлу з мого візка. Він із силою, показово шпурнув її на мокрий асфальт. Дерев’яний держак із гучним тріском відскочив від землі й завмер буквально за міліметр від носків моїх дешевих, стоптаних черевиків.
— Підніми, — гаркнув він.
Я навіть не кліпнула оком. У тонкій картонній теці з відділу кадрів, яку Тарас зневажливо стискав під пахвою, лежала моя бездоганна легенда. Соломія Величко, сорок два роки, статус переселенки, звичайна наймана працівниця з порожньою трудовою книжкою за останні кілька років. Зріст — метр шістдесят ледве натягнеться, вага — дай боже сорок п’ять кілограмів. Волосся, стягнуте в непоказний хвостик, погляд покірно опущений додолу. Це був ідеально вивірений портрет людини, яка звикла бути невидимкою і ніколи не підіймати голови.
Тарас зробив різкий крок уперед. Підошвою свого масивного тактичного черевика він зухвало наступив на мітлу, притискаючи її до калюжі.
— Я до кого говорю? — його голос навис наді мною важкою, свинцевою хмарою. — Ти хоч усвідомлюєш, куди тебе занесло, жіночко? Це тобі не під’їзди в спальному районі шкребти.
За його спиною капітан Аліна Кравець, начальниця адміністративного відділу, на мить відірвала ідеально нафарбовані очі від екрана свого смартфона. Вона окинула мене поглядом, у якому змішалися відверта нудьга та крижана гидливість. Її новенька, ідеально підігнана по фігурі форма підкреслювала, що саме вона тут — закон і влада.
Поруч із нею сержант Богдан, молодий і нахабний хлопець із позивним «Скеля», видав глузливий свист. Майже вся рання зміна штурмовиків зібралася подивитися на цю безкоштовну ранкову розвагу.
Я мовчки кивнула, погоджуючись із Тарасом. Моя спина зсутулилася ще більше.
— Вольєри, — він карбував склади так, ніби звертався до нерозумної дитини. — П’ятдесят штурмових псів. Бруд, жорстка шерсть, слина. Кожного. Божого. Дня. Ти хоч уявляєш цей обсяг роботи, чи прибіжиш звільнятися до обіду?
Ще один короткий, максимально покірний кивок з мого боку. Вони хотіли бачити забиту, безголосу наймичку — я з радістю грала цю роль, доводячи її до абсолюту.
Аліна зробила крок ближче, гидливо морщачи носа, ніби від мене пахло чимось зіпсованим.
— Тарасе, по-моєму, вона трохи не в собі. Може, їй лікаря покликати? — вона схилила голову набік. — Де кадровики взагалі вирили це непорозуміння? Невже немає нормальних кандидатів?
— З центру зайнятості прислали, — відрізав лейтенант Чорний, пропалюючи мене суворим поглядом. — Кажуть, більше ніхто не підписується за таку копійчану зарплату за собаками прибирати. Глухий кут. Будемо працювати з тим, що є.
Хвиля сміху прокотилася строєм. Сержант Богдан уже непомітно дістав телефон, вмикаючи камеру. Свіжий, смішний контент для їхнього закритого чату був гарантований.
Я повільно, не роблячи різких рухів, нахилилася й підняла мітлу. Шорстке, холодне дерево лягло в долоню так знайомо, повертаючи внутрішній спокій і рівновагу.
— Розумниця, — губа Тараса скривилася в самовдоволеній посмішці. — Почнеш із сектору «Альфа». Там у нас еліта.