Він махнув рукою в бік посилених вольєрів, де за подвійною металевою сіткою металися бельгійські малінуа. Це були не просто собаки. Це були живі, ідеально натреновані штурмові машини, навчені працювати в найпекельніших умовах міських боїв.
— І дружня порада, тьотю Соломіє. Твій попередник ледве не залишився без руки, коли сунувся до Бурана. Це той величезний, крайній зліва. У нього чорна маска на морді і важка контузія. Він жартів не розуміє. Рве без попередження.
Мої очі на частку секунди метнулися в бік сектору «Альфа». Потім я перехопила мітлу зручніше і мовчки рушила до вольєрів. Жодного зайвого слова. Жодного запитання. Тарас здивовано переглянувся з Аліною.
— Ставлю п’ять чашок кави, що вона втече з істерикою до обіду, — самовпевнено кинув лейтенант.
— Даю їй рівно годину, — реготнув Богдан. — Буран кидається на все, що наближається до його сітки ближче ніж на метр.
Трохи осторонь, біля технічного приміщення, стояв майстер-сержант Петрович, якого всі шанобливо називали «Батею». Йому було глибоко за п’ятдесят. Він тренував собак ще тоді, коли ці зухвалі молоді хлопці ходили до початкової школи. Його обвітрене, посічене глибокими зморшками обличчя залишалося абсолютно незворушним. Але в тому, як уважно він примружився, вдивляючись мені в спину, читалася гостра, професійна напруга. Його колосальний досвід підказував: щось у цій картині було кардинально не так. Моя хода була надто м’якою, надто вивіреною для звичайної прибиральниці.
Коли я наблизилася до першого вольєра, гавкіт став просто оглушливим. Здорова німецька вівчарка кинулася на решітку, брязкаючи металом так, що звук бив прямо по діафрагмі. Я спокійно йшла далі. Другий, третій, четвертий вольєр — кожен пес скаженів усе більше, відчуваючи чужинця.
І тут я порівнялася з територією Бурана.
Цей малінуа перевершував усі страшилки Тараса. Сорок кілограмів сталевих м’язів і чистої, нестримної люті. У його медичній карті, яку я, звісно ж, офіційно «ніколи не бачила», були зафіксовані серйозні травми інструкторів та абсолютна, тотальна нетерпимість до нових людей.
Буран кинувся на двері тієї самої миті, коли моя тінь впала на його бетон. Його рик був найглибшим, гортанним звуком, що йшов із самих надр грудної клітки. Звуком, що не віщував нічого, крім негайної, кривавої атаки.
А потім… усе раптово обірвалося.
Лапи Бурана важко опустилися на землю. Його масивна голова ледь схилилася набік. Страшний рик завмер у горлі на півтоні, і над сектором запанувало те, чого тут не чули дуже давно: абсолютна, дзвінка тиша. Пес повільно сів. Вуха щільно притиснулися до голови, а очі — два темних, розумних вуглики — вп’ялися в моє обличчя, скануючи кожну рису.
А хвіст… Хвіст, який не виявляв жодної краплі радості до людей уже кілька важких років, зробив невпевнений, повільний рух по бетону.
Шурх-шурх.
Я зупинилася рівно на один удар серця. Потім абсолютно спокійно, з легкою напівусмішкою пройшла повз, прямуючи за шлангом для води. Буран проводжав мене поглядом, у якому світилося єдине логічне пояснення того, що відбулося: він мене впізнав.
— Та ну, серйозно? — розгублений голос Тараса долетів до мене крізь пориви холодного вітру.
Аліна, цокаючи підборами своїх тактичних черевиків, підійшла ближче до сітки, щоб роздивитися це диво. Буран миттєво змінився. Він люто кинувся на решітку, клацнувши зубами за міліметр від її обличчя. Жінка з пронизливим вереском відсахнулася, ледь не підвернувши ногу і збліднувши як стіна.
— Вона чимось натерла свій одяг? — невпевнено пробурмотів Богдан, ховаючи телефон. — Чи Буран просто втрачає хватку і старіє?
Майстер-сержант Петрович мовчав. Але він не зводив своїх чіпких очей з моїх рук, які методично, без найменшого тремтіння підключали воду до гідранта.
Ранок розтягнувся в холодній димці, густо просоченій специфічним запахом дезінфекторів і мокрої собачої шерсті. Я працювала як налагоджений механізм. Вольєр за вольєром. Інструктори спостерігали здалеку, нервово перепалюючи сигарети. Кожен пес, на територію якого я заходила зі шваброю, миттєво заспокоювався. Наче мене оточував невидимий, непробивний купол абсолютного спокою.
Ближче до дев’ятої ранку сержанту Богдану увірвався терпець. Йому доручили контролювати новеньку, але дивитися, як прибиральниця просто махає ганчіркою і виживає там, де інші здаються, було відверто нудно і било по його самолюбству. Коли я дісталася до останнього ряду, він вирішив діяти радикально.
— Чуєш, тьотю Соломіє! — гукнув він, знову торкаючись кишені з увімкненою камерою. — Зайди у сьомий номер. Там треба терміново вимити поїлку. Пес зараз смирний, на сильних антибіотиках, ледве на лапах стоїть. Зайдеш, протреш і на вихід.
Я кинула побіжний погляд на табличку сьомого вольєра. Кличка: «Смерч». Яскраво-червоним маркером по металу було наведено: «УВАГА! НЕКОНТРОЛЬОВАНА АГРЕСІЯ. ЗАХОДИТИ ТІЛЬКИ ВДВОХ». Богдан спеціально, ніби ненароком, затулив цей напис своїм широким плечем.
— Давай жвавіше, скоро начальство з перевіркою буде, — підганяв він, ледве приховуючи нервову, передчуваючу видовище посмішку.
Я чудово розуміла, що він бреше. Це було видно по його бігаючих очах, по напруженій позі і гострому запаху адреналіну, який від нього віяв. Але я просто взяла щітку, відчинила дверцята й спокійно переступила поріг.