Ніч опустилася на кінологічний центр важкою, сирою ковдрою. Більшість інструкторів уже розійшлися по своїх кімнатах у казармах. Вечірня годівля собак завершилася, і звичний гавкіт стих, змінившись на рідке, ліниве перегукування вартових псів біля парканів. Тільки патрульні служби охорони час від часу човгали важкими черевиками по мокрому асфальту.
Тарас не пішов спати. Він сидів у тісному, наскрізь прокуреному кабінеті майора Ігоря Завадського — начальника внутрішньої безпеки бази, якого позаочі називали «Ляльководом» за його вміння діставати будь-яку інформацію. На столі стояли дві відкриті бляшанки енергетика, але пив тільки Ігор, нервово вдивляючись у мерехтливий монітор. Тарас мовчки крутив у руках запальничку, раз у раз клацаючи металевою кришкою.
— Ну що там? — не витримав Чорний, розриваючи тякучу тишу. — Ти пробив її по своїх закритих каналах?
Завадський важко відкинувся на спинку комп’ютерного крісла, потираючи долонями червоні від хронічного недосипу очі.
— Темна історія, Тарасе. Дуже темна і глибока.
— Що, кримінал? Прихована судимість?
— Якби ж то, — зітхнув майор. — Чиста, як аркуш паперу. Соломія Величко, ідентифікаційний код повністю сходиться, остання прописка — Маріуполь. Є офіційні податкові сліди про роботу звичайною санітаркою в місцевій лікарні до весни 2015-го року. А потім — глуха, бетонна стіна. Абсолютна чорна діра.
— У якому сенсі? — насупився Тарас.
— У прямому. З 2015-го до сьогоднішнього дня — жодного цифрового сліду. Ні податкової звітності, ні банківських карток, ні перетину кордону, ні навіть дрібних штрафів за перехід дороги на червоне світло. Людина просто випарувалася з усіх існуючих державних реєстрів.
— Може, в окупації була довгий час? Переховувалася по підвалах?
— Я теж так спочатку подумав, — Ігор зробив великий ковток енергетика. — Вирішив копнути глибше, пустив запит через закриті бази даних контррозвідки. І знаєш, що мені щойно видала система?
Завадський повільно розвернув монітор до Тараса. На чорному тлі екрана тривожно пульсувало яскраво-червоне вікно з лаконічним, але моторошним написом:
«УВАГА! ДОСТУП СУВОРО ОБМЕЖЕНО. СУБ’ЄКТ ПЕРЕБУВАЄ ПІД ОСОБЛИВИМ ДЕРЖАВНИМ КОНТРОЛЕМ. РІВЕНЬ ДОСТУПУ: А-1. ІНІЦІАТОР БЛОКУВАННЯ: ДЕПАРТАМЕНТ КОНТРРОЗВІДКИ.»
— Рівень А-1… — тихо присвиснув лейтенант, відчуваючи, як по спині пробіг крижаний холодок. — Це ж що за птах високого польоту до нас залетів?
— Це означає, друже мій, що її справжня особова справа лежить у такому сейфі, який навіть наш полковник Іллєнко без прямого письмового наказу з Києва відкрити не має права, — Ігор різко закрив вікно бази даних, стираючи сліди пошуку. — Це рівень глибокого агентурного прикриття. Або програма захисту надважливих свідків. Або…
— Або що?
— Або вона з тих структур, де імен взагалі не носять, а на групових фотографіях обличчя назавжди замальовують чорними квадратами. Глибинна розвідка. Справжні тіні. Моя тобі дружня порада, Вороне: не лізь туди. Якщо «контора» вирішила сховати її саме на нашій базі, під носом у собак, значить, так було критично потрібно. Зайва цікавість у таких справах може коштувати нам не лише офіцерських погонів.
Наступного ранку я методично протирала вологою ганчіркою підлогу в довгому коридорі адміністративного корпусу. Саме там мене й перестрів сержант Богдан. Після вчорашнього інциденту з вибухом його виписали з медичного пункту з діагнозом легкої контузії та суворим наказом уникати навантажень. Проте сидіти в чотирьох стінах хлопцю явно не хотілося.
Він демонстративно перегородив мені шлях, важко спираючись плечем на стіну. Його звична зухвала, нахабна посмішка кудись повністю випарувалася. Натомість в очах читалася відверта розгубленість і тривога.
— Ей, почекай, — глухо гукнув він.
Я зупинила швабру, повільно випроставши спину.
— Тобі приписали постільний режим, сержанте. Голова ж розколюватиметься.
— Хто ти насправді така? — він проігнорував мою пораду, роблячи невпевнений крок ближче. — Ти ніяка не прибиральниця. Я вчора на власні очі бачив, як ти рухаєшся. Як ти Привида на місце поставила. Звичайна жінка там би від розриву серця впала або верещала б на всю базу кличучи допомогу.
— Я просто прибиральниця, — абсолютно рівним, монотонним голосом відповіла я, ретельно викручуючи ганчірку у пластиковому відрі. — Ви ж самі мені це популярно пояснювали в мій перший робочий день. Забув?
Богдан болісно насупився, тримаючись пальцями за скроню.
— Ти ще до того, як підійти, знала, що в пса буде істерика. Ти зчитала мою травму за секунду.
— Я просто уважна до деталей. А в тебе, Богдане, занадто багата уява після вибухової хвилі. Краще йди проспись, завтра велика комісія приїжджає.
Я спробувала обійти його, але він різко виставив руку, перекриваючи прохід.
— Я все одно дізнаюся, — прошипів він, дивлячись мені прямо в очі. — Ти тут опинилася не просто так. За ким ти шпигуєш?
Я повільно підвела погляд. Вперше за весь цей час я подивилася на нього не як безправна наймичка. Я подивилася на нього так, як дивляться на нерозумну, наївну дитину, що випадково знайшла в лісі нерозірвану міну і намагається розколупати її палицею.
У моїх очах була така крижана безодня втоми і мертвого холоду, що Богдан мимоволі відсахнувся, ніби обпікшись.
— Я тут для того, щоб мити підлогу, сержанте. Не ускладнюй собі життя. Воно й без того надто коротке.
Ці кілька слів прозвучали не як дешева кіношна погроза, а як суха констатація сумного медичного факту. Богдан миттєво замовк, опускаючи руку. Він довго дивився мені вслід і відчував, як по спині повзуть крижані мурашки. Він бачив ці знамениті «очі війни» у ветеранів, але в цій маленькій жінці війна не просто залишила слід — вона там назавжди оселилася.
О 02:15 ночі «Волинський рубіж» підняла бойова тривога.
Це не була планова навчальна перевірка. Пронизливе, механічне виття електронної сирени безжально розрізало сонну тишу волинського лісу.
— ТРИВОГА! — надривався черговий офіцер у гучномовець. — ПОРУШЕННЯ ЗОВНІШНЬОГО ПЕРИМЕТРА! СЕКТОР «СХІД»! ГРУПІ ШВИДКОГО РЕАГУВАННЯ — ПОВНА БОЙОВА ГОТОВНІСТЬ!
Потужне світло галогенних прожекторів миттєво залило плац сліпучо-білим вогнем. Інструктори, на ходу застібаючи плитоноски і клацаючи запобіжниками автоматів, висипали з казарм. Сектор «Схід» межував із глухим, непролазним лісовим масивом — ідеальним маршрутом для заходу диверсійно-розвідувальної групи.
Тарас Чорний, уже в повному тактичному екіпіруванні, жорстко координував дії по рації:
— Перший, Другий розрахунок — розійтися на фланги! Тепловізори в активний режим! Собак взяти на короткі повідки!