Привид миттєво зірвався. Пес, повністю дезорієнтований, оглушений нестерпним болем у чутливих вухах, почав хаотично метатися вузьким коридором. Тварина не розуміла, що це лише тренування. Інстинкти Привида миттєво переключилися в базовий режим виживання. Він загнав себе в глухий кут, вишкірив зуби і почав глухо гарчати на будь-який рух у напівтемряві.
Аліна Кравець істерично закричала у свою рацію:
— Медиків сюди! Негайно! У нас надзвичайна ситуація! Відбій тренуванню!
Інструктори кинулися до будівлі, але вони були надто далеко. А контужений Богдан знаходився на відстані витягнутої руки від переляканого, смертельно небезпечного звіра. Сержант намагався невпевнено, хитаючись, підвестися на ноги.
— Привиде… фу… свої… — ледве прохрипів хлопець, хапаючись за стіну.
Собака, абсолютно не впізнаючи змінений голос господаря крізь нестерпний дзвін у власних вухах, припав до бетонної підлоги, готуючись до стрибка. Він бачив перед собою лише рухому загрозу.
Я з’явилася у дверному отворі не як перелякана, забита прибиральниця. Я виникла там безшумно і швидко, як тінь. Очі миттєво просканували сектор. Одного побіжного погляду було достатньо: боєць зловив серйозну контузію, собака перебуває в стані глибокого афекту. До трагедії залишалися лічені секунди.
— Не смій рухатися! — мій голос прорізав хаос, немов лезо хірурга. Це був не істеричний жіночий крик. Це була безкомпромісна команда. Низька, вібруюча частота, яка здатна пробитися навіть крізь контузію. — Замри і дихай.
Я зробила впевнений, плавний крок уперед, фізично затуляючи Богдана собою. Привид вишкірився ще сильніше, збираючись у тугу пружину.
Я не відвела погляду. Різко підняла праву руку — долоня відкрита, пальці жорстко зімкнуті. Чіткий, безапеляційний міжнародний жест зупинки.
— Привиде! ПЛАТЦ!
Команда пролунала німецькою мовою з такою металевою, владною інтонацією, яку просто неможливо підробити чи вивчити на аматорських курсах. Це був голос абсолютного альфи. Голос ватажка зграї, який не терпить жодних заперечень.
Собака завмер у стрибку. Його очі, налиті кров’ю від пережитого стресу, різко сфокусувалися на моєму обличчі. Інстинкт підкорення сильнішому миттєво переборов тваринну паніку. Напружені м’язи розслабилися, і масивний пес повільно, неохоче ліг на холодний бетон, покірно поклавши морду на витягнуті лапи.
Я миттю опустилася біля Богдана. Два пальці професійно лягли на його сонну артерію. Швидкий погляд на реакцію зіниць.
— Дивись прямо на мене, сержанте. Скільки пальців зараз бачиш?
— Д-два… — прохрипів він, важко кліпаючи.
— Зіниці реагують асиметрично. Легка черепно-мозкова. Дихай рівно, жити будеш.
Я плавно підвелася на ноги рівно в ту секунду, коли в коридор увірвалися захеканий Тарас Чорний та черговий медик бази. Перед ними постала картина, яка ламала будь-яку логіку: їхній бойовий товариш сидить під стіною в напівпритомному стані, найнебезпечніший пес лежить смирно, як плюшева іграшка, а прибиральниця тьотя Соломія незворушно скидає порожні гільзи у пластикове відро, ніби щойно просто витерла пил з підвіконня.
— Що тут у біса… — почав Тарас, жадібно хапаючи повітря.
— У хлопця контузія від різкого перепаду тиску, — кинула я через плече, навіть не дивлячись на офіцера. — Собаку негайно заберіть у темне приміщення. Жодних голосних звуків і світла мінімум на дві години. У тварини глибокий стрес.
Я взяла своє відро і мовчки вийшла з «Лабіринту», натягнувши капюшон старої куртки глибше на очі. Мої руки ледь помітно тремтіли — не від переляку, а від токсичного бойового адреналіну, про який я благала себе забути останні роки.
Коли медики обережно вантажили Богдана на ноші, він знайшов помутнілими очима Тараса.
— Вороне… — ледь чутно прошепотів сержант, слабко хапаючи командира за рукав форми. — Ця Соломія… Вона не гільзи збирає. Вона…
— Заткнися і лежи смирно, бережи сили, — буркнув Чорний. Але його важкий, наповнений підозрою погляд, спрямований мені в спину, красномовно говорив про те, що він уважно почув кожне слово свого підлеглого.
Коли густі сутінки остаточно поглинули територію «Волинського рубежу», старший лейтенант Тарас Чорний завітав до ветеринарного блоку. Лікарка Оксана якраз втомлено заповнювала журнали обліку медикаментів під тьмяним світлом настільної лампи.
— Що там із Привидом? — запитав Тарас, важко спираючись плечем на дерев’яний одвірок.
— Жити буде. Відіспався в темряві, слух поступово відновлюється, — Оксана відклала ручку і потерла очі. — А от із пораненим Арчі історія вийшла куди цікавішою, Тарасе.
— Що там ще не так?
— Ваша дивна прибиральниця зробила йому перев’язку.
— І що з того? Замотала якоюсь брудною ганчіркою? — офіцер скептично схрестив руки на грудях.
— Прокинься, Вороне, — лікарка серйозно подивилася йому в очі. — Вона використала дорогий компресійний бандаж і застосувала специфічну техніку фіксації суглоба. Такого не вчать на звичайних курсах домедичної допомоги для водіїв чи волонтерів. Цю ідеальну моторику мають лише ті люди, які під шквальним вогнем збирають пошматованих бійців на самому «нулі».
Чорний повільно підійшов до заґратованого вікна, вдивляючись у темний, ледь освітлений ліхтарями силует старого гуртожитку для технічного персоналу.
— Хто ж ти насправді така, Соломіє Величко? — тихо, майже нечутно прошепотів він у холодне скло. — І якого біса ти забула на моїй базі?