Чорний різко смикнув мене за комір старої куртки, намагаючись фізично відштовхнути від собаки. Дешева, зношена роками тканина не витримала такого агресивного тиску. Огидний звук розірваної матерії пролунав у тиші напрочуд гучно. Правий рукав тріснув по шву і сповз униз, повністю оголюючи моє праве плече та передпліччя.
Час на плацу миттєво зупинився.
Буран, побачивши пряму фізичну загрозу щодо мене, зреагував блискавично. Він видав низький, вібруючий рик, від якого холоне кров. Малінуа став між мною та Тарасом, загрозливо вишкіривши білосніжні ікла на свого власного інструктора. Чорний завмер наче вкопаний, приголомшено дивлячись у розкриту пащу звіра.
Але погляди всіх інших офіцерів були прикуті не до розлюченого собаки. Вони шоковано, не змигуючи, дивилися на мою оголену руку.
Шкіра там була суцільною, страшною картою виживання. Складне плетиво глухих рубців: сліди від гарячих осколків, глибокі опіки та наслідки кульових поранень. Місцевого живого місця майже не залишилося. Але серед цього болючого місива чітко виділялося старе, вицвіле татуювання.
Чорний вовк на тлі повного місяця. Під ним — схрещені тактичні клинки. І напис, який зачитували пошепки лише ті, хто був причетний до найсекретніших операцій початку війни:
«Тіні безсмертні. Група 7».
І рівно сім маленьких зірочок, вибитих півколом. Шість із них були щільно зафарбовані чорним пігментом. Сьома — залишалася порожньою контурною лінією.
Генерал Дорошенко важко ступив з-під навісу трибуни. Він ішов через весь плац, повністю ігноруючи калюжі під ногами та збентежені перешіптування іноземців. Він підійшов до нас впритул і зупинився за два кроки. Його погляд гарячково бігав від мого втомленого обличчя до татуювання і назад.
— Відставити, старший лейтенанте, — тихо, але так владно сказав генерал, що повітря забриніло від напруги. — Негайно відійди від неї. На три кроки назад.
Тарас, все ще перебуваючи в стані глибокого шоку, слухняно позадкував. Буран продовжував глухо гарчати на нього, перетворившись на мій особистий, непробивний живий щит.
— Покажи праву кисть, — ледь тремтячим голосом наказав Дорошенко.
Я повільно, не опускаючи очей, простягнула йому руку. На тильній стороні долоні білів специфічний, глибокий шрам у формі літери «V». Це була незмінна візитна картка ближнього ножового бою, коли лезо ворога зісковзує по блоку.
Генерал повільно підняв погляд на моє обличчя. Він вдивлявся довго і болісно, намагаючись знайти в гострих рисах цієї виснаженої прибиральниці ту зухвалу, вогняну дівчину-офіцера, яку він пам’ятав з минулого.
— Химера… — видихнув він так, ніби йому раптово забракло повітря. — Соломія Величко. Позивний «Химера». Командир зведеної групи глибинної розвідки.
Тиша на полігоні стала настільки густою і важкою, що її можна було фізично різати ножем.
— Ми ж поховали тебе, — голос бойового генерала зірвався. — У 2015-му році. Під час виходу з оточення біля «Орлиного гнізда». Був офіційний рапорт втрат. Була закрита труна. Я особисто, своїм пером, підписував подання на посмертне нагородження орденом…
Я сумно, лише куточком губ, посміхнулася, повільно опускаючи руку і погладжуючи гарячу голову Бурана.
— У тій труні лежали будівельні цеглини, пане генерале. Там було мало що збирати після того, як нашу позицію накрили прямим наведенням з важкої артилерії.
— Але як це взагалі можливо? Де ти була весь цей час?!
— У підвалах. У полоні. Майже три нескінченних роки. Потім був дуже тихий, непублічний обмін. Мене витягли на нашу територію напівживою. Я тоді важила менше сорока кілограмів. Я слізно просила кураторів не повідомляти штаб і викреслити мене з усіх списків. Я хотіла розчинитися, зникнути для всіх назавжди.
— Але чому, Соломіє?
Я перевела погляд на шість чорних, мертвих зірок на своєму оголеному плечі.
— Тому що я якимось дивом залишилася дихати. А мої хлопці — ні. Я, як командир, повела їх на ту висоту. І я єдина, хто з неї повернувся.
Тарас Чорний стояв біліший за медичний бинт. Він невідривно дивився на “божевільну прибиральницю”, яку ще хвилину тому принижував, і з жахом усвідомлював: перед ним стоїть абсолютна жива легенда. Людина, чиє ім’я курсанти вчили напам’ять. Жінка, яка зі своїм собакою тримала фланг, даючи змогу піхоті відійти.
Майстер-сержант Петрович, який спостерігав за цим із натовпу інструкторів, повільно зняв з голови формений берет.
— Химера… — ледь чутно прошепотів старий кінолог. — То виходить, ті розповіді про «вовчу зграю» на висоті… Це була не вигадка. Це були ви.
Я продовжувала мовчати. Буран ще міцніше притиснувся до моїх ніг, гріючи мене своїм теплом.
— А собаки… — Дорошенко нарешті перевів розгублений погляд на пса. — Цей малінуа?
— Буран — це прямий онук мого Скіфа, — тихо, але твердо сказала я. — Скіф назавжди залишився там, на тій висоті. Він прикривав мій відхід і свідомо кинувся на ворожий кулеметний розрахунок.
Ось чому вони всі знали. Усі тутешні бойові пси. Генетична пам’ять крові, чи просто невидимий запах пороху і втрат, який в’ївся в мою шкіру настільки глибоко, що його могли зчитати лише ті, хто сам був народжений для війни.
Генерал Дорошенко різко випростав спину. Він ідеально поправив кітель і, ігноруючи присутність шокованих іноземців та порушення всіх статутів, повільно, з максимальною шаною підніс праву руку до скроні, віддаючи військову честь жінці у порваній куртці.
— Маю за честь стояти поруч, капітане Величко.