У просторому, обшитому темним деревом кабінеті начальника бази, полковника Іллєнка, густо пахло корвалолом і міцною, перепаленою кавою. Генерал Дорошенко жорстким, безапеляційним наказом виставив за двері абсолютно всіх сторонніх, залишивши всередині лише самого господаря кабінету, начальника внутрішньої безпеки майора Ігоря Завадського та мене.
Я сиділа на самому краєчку масивного шкіряного крісла, все ще в тій розірваній куртці, яка тепер здавалася безглуздим, непотрібним маскарадним реквізитом. Буран розлігся прямо біля моїх ніг, важко поклавши голову на мій стоптаний черевик. Час від часу малінуа видавав глухе, попереджувальне гарчання, варто було комусь із чоловіків зробити надто різкий рух рукою.
Генерал мовчки дістав із сейфа пляшку витриманого коньяку і розлив бурштинову рідину по трьох склянках. Мені, собі та полковнику. Ігор Завадський відмовився коротким, нервовим жестом, пославшись на загострення виразки.
— За сьому групу розвідки, — глухо, з надривом у голосі промовив Дорошенко. — Не чокаючись.
Ми випили. Пекуча рідина обпалила горло, повертаючи той давно забутий смак минулого життя, яке я так старанно намагалася закопати під шаром щоденної, монотонної роботи.
— А тепер розповідай усе з самого початку, Соломіє, — генерал сперся обома руками на полірований стіл. — Як ти взагалі змогла вижити? Ми ж тоді, після тих страшних боїв, знайшли тіла. Експертиза ДНК чітко підтвердила особи шістьох. Сьоме тіло було настільки понівечене вибухом, що… ми не сумнівалися: це ти. Тим більше, на ньому обгорів твій особистий армійський жетон.
— Я віддала свій жетон «Тіні», — дуже тихо, дивлячись на свої пошрамовані руки, відповіла я. — Буквально за годину до того фатального, останнього прориву. Він свій десь загубив під час перебіжок, а в нас, самі знаєте, прикмета найгірша — йти в м’ясорубку без металу на шиї.
— «Тінь»… — Іллєнко глибоко насупився, напружуючи пам’ять. — Це старший лейтенант Андрій Воля? Твій заступник?
— Так. — Я заплющила очі, знову ясно бачачи ту страшну картину. — Нас просто здали, пане генерале. Це не була випадкова зустрічна засідка на маршруті відходу. Вони чекали саме на нас, на тій проклятій висоті. Вони ідеально знали наш квадрат, знали точний час виходу, знали всі активні радіочастоти. Нас розстрілювали перехресним вогнем. Хлопці полягли в перші двадцять хвилин. А собаки…
Мій голос зрадницьки зірвався, але я змусила себе проковтнути цей гіркий клубок.
— Собаки пішли в лобову атаку на їхню лінію. Вони виграли мені дорогоцінні хвилини. Я зловила уламок, відповзла в густу «зеленку». Там мене й підібрала їхня пошукова група. Майже три роки кам’яних мішків, допитів і темряви. Мене не світили в жодних офіційних списках, бо їхні куратори були впевнені, що я знаю коди доступу до резервних каналів зв’язку Генштабу.
— А ти знала? — раптом тихо і вкрадливо запитав майор Завадський.
— Знала. Але я мовчала. Коли мене нарешті обміняли за негласними каналами, я була схожа на тінь. Мене вивезли як цивільну біженку. Я свідомо вирішила не повертатися. Я була свято впевнена, що вся моя група загинула виключно через мене. Що я, як командир, винна в їхній смерті.
— Ти ні в чому не винна, дитино, — твердо відрізав Дорошенко. — Винен той штабний щур, який злив ворогам ваш маршрут. І якого ми тоді так і не змогли вирахувати.
Я повільно полізла в кишеню і дістала металеву монету. Мовчки поклала її на дерево столу. Дзвін важкого срібла пролунав у кабінеті наче постріл.
Генерал різко нахилився. Це був «челендж коїн» сьомої групи. Але не мій. На ньому був чітко вибитий номер: 07.
— Номер Андрія Волі, — зблід Дорошенко. — «Тінь».
— Я знайшла цей шматок металу на своїй подушці рівно три дні тому, — сказала я. — У гуртожитку. Двері були зачинені на всі замки. Ні записки, ні дзвінка. Просто монета-привид.
— Виходить, він живий? — полковник Іллєнко не міг відірвати погляду від срібного диска.
— Якщо Андрій віддав мій жетон тому бійцю, що загинув замість нього… значить, він вижив у тому пеклі. І він десь дуже близько. Ця база — єдине місце, яке нас фізично пов’язує. Наші пси. І ті вчорашні нічні тривоги… це не ворожа диверсійна група. Це він професійно перевіряє систему вашої безпеки.
У кабінеті запала густа, токсична тиша. Ситуація набувала масштабів катастрофи.
Наступні кілька годин елітна база гула, як розбурханий вулик. Чутки розліталися коридорами: «Прибиральниця виявилася легендою спецназу», «Химера воскресла».
Тарас Чорний сидів сам у порожній канцелярії, тупо дивлячись на чистий аркуш паперу. Зверху він уже встиг вивести: «Командиру військової частини… Рапорт на переведення». Пекучий сором виїдав його зсередини.
Двері відчинилися без стуку.
Я увійшла до кімнати вже без свого сірого прикриття. На мені була чиста формена фліска і зручні тактичні штани. На правому плечі — офіційний шеврон старшого інструктора. Буран безшумно зайшов слідом і сів біля входу, блокуючи двері.
Тарас миттєво підскочив.
— Пані капітан! Я… я саме пишу рапорт…
Дивлячись йому прямо в очі, я повільно взяла папір зі столу і розірвала навпіл. Потім склала і розірвала ще раз.
— Я цього не приймаю, старший лейтенанте. Мені критично потрібні люди, яким я можу довірити свою спину. Дуже скоро тут почнеться буря. «Тінь» десь поруч. Тому мені треба знати: ти стоїш зі мною в одному строю, чи боягузливо тікаєш від власної совісті?
Чорний шумно видихнув:
— Я з вами. До самого кінця.
— От і чудово. А Буран тебе любить. Собаки рідко помиляються в людських душах, навіть якщо ці люди іноді поводяться як йолопи.
Вечір того ж дня. Режим безпеки на «Волинському рубежі» було посилено до абсолютного максимуму. У небі висіли дрони з нічною оптикою.
Раптом яскраве світло на всій базі блимнуло і повністю згасло. Абсолютна темрява.
Рація на моїй розгрузці зашипіла:
— «База», я «Третій»! У нас повний нуль по електриці! Резервні генератори не запускаються! Нас глушать потужним РЕБом!
Хтось розгорнув систему придушення сигналів прямо під нашим парканом. Зв’язок помирав. І саме в цей момент заговорили собаки.
Це був не тривожний гавкіт. Це було виття. Протяжне, глибоке виття зграї. Вони не попереджали про небезпеку. Вони когось вітали.
Я зірвалася з місця і побігла до сектору «Схід». Буран мчав поруч. Біля паркану вже зайняла позиції група Тараса.
— Стій на місці! Хто йде?! — кричав Чорний у темряву лісу.
З гущавини, через ювелірно розрізаний колючий дріт, повільно вийшла висока чоловіча фігура з піднятими вгору руками. На ньому був вицвілий піксель без шевронів. Обличчя приховувала балаклава, але ці пронизливі очі я впізнала б усюди.
— Відставити вогонь! — мій крик розрізав шум вітру. — Це свої!
Чоловік повільно стягнув маску. Густа борода із сивиною і глибокий шрам через усю щоку.
— Привіт, Химеро, — його голос був хрипким, наче бите скло. — Довго ж ти ховалася.
— Привіт, Тінь. Ти спізнився на вісім років, Андрію.
— Я просто чекав, поки всі пацюки зберуться в одному місці, — він кивнув у бік адмінбудівлі. — І найголовніший з них просто зараз сидить у кабінеті генерала. Я приніс докази. Замовлення на ліквідацію Дорошенка прийшло саме звідси.
— Ти про кого? — напружився Тарас.
— Про начальника вашої безпеки. Майора Завадського. Позивний «Ляльковод».
Я різко пересмикнула затвор пістолета.
— Тарасе, бери Бурана. Андрію, ти йдеш як наш козир. Ми піднімаємося нагору.
Ми безшумно злетіли сходами. Двері приймальні були прочинені. Усередині генерал Дорошенко похмуро дивився у телефон, а майор Завадський нервово порався біля відчиненого сейфа.
— Добрий вечір, «Ляльководе», — крижаним тоном сказала я, переступаючи поріг.
Очі Ігоря неприродно розширилися.
— Соломіє… це якась помилка.
— Помилка була зроблена у 15-му, коли ти продав нашу групу ворогу за криваві гроші, — з тіні коридору вийшов Андрій Воля, кидаючи на стіл захищений жорсткий диск. — Тут усі твої офшорні рахунки та зашифровані радіоперехоплення.
Поява мертвого лейтенанта стала фатальною краплею. Нерви зрадника здали.
Завадський блискавично вихопив пістолет і схопив полковника Іллєнка за шию, прикриваючись ним як живим щитом.
— Усі назад! — заверещав він. — Зброю на підлогу, інакше я зроблю в полковнику дірку! Мені потрібна машина і коридор до кордону!