— Маріє, Павле. — Він міцно, по-батьківськи потиснув нам руки. — Дякую вам. За все, що ви зробили для системи.
— Це просто наша робота, пане генерале, — я звично знизала плечима.
— Тарасенко почав давати розгорнуті свідчення, — стишеним голосом повідомив Литвин. — Завдяки вашим даним ми накрили цілу агентурну мережу. Затримання пройшли по всій країні… Ви не просто врятували честь мундира. Ви зберегли сотні, якщо не тисячі життів наших бійців, яких ці щури планували «злити» ворогу найближчими місяцями.
Я рефлекторно доторкнулася до свого правого плеча, де під щільною тканиною форми назавжди завмерли мої чорні зірки.
— Вважайте, що ми просто закрили свій старий, непомірний борг.
Генерал тепло попрощався і пішов до машини, а ми залишилися стояти біля вольєрів. Двоє тих, хто вижив всупереч усім законам логіки та війни. Двоє з семи зірок нашої групи.
Раптом Буран різко зупинився, випустив з пащі свій улюблений м’яч і стрімко підбіг до паркану. Він високо підняв масивну морду і завив. Але в цьому звуці не було ні краплі тривоги, болю чи туги. Це був спів повноти життя і абсолютного спокою.
І вже за секунду йому дружно відповів потужний хор із пів сотні собачих голосів. Уся база співала разом із ним.
Павло щиро посміхнувся, дивлячись на ранковий гірський ліс.
— Чуєш, Маріє? Вони все чудово знають.
— Що саме вони знають?
— Що ми нарешті вдома.
Я присіла і поклала долоню на міцну холку Бурана. Відчула під пальцями густу, теплу шерсть і рівне, впевнене биття відданого серця.
Важкі тіні минулого остаточно розсіялися над карпатськими лісами. Сьома зірка повернулася на своє законне місце на небосхилі. А ми… ми просто планували продовжувати робити свою справу. Тримати стрій. Навчати молодь. Берегти своїх. І завжди пам’ятати, що навіть у найтемніші, найстрашніші часи відданість наших чотирилапих напарників залишається тим єдиним чистим світлом, яке не дає нам остаточно збожеволіти в цьому жорстокому світі.