Я різким, до автоматизму завченим рухом пересмикнула затвор пістолета.
— Воронов, бери Бурана на короткий повідець. Павле, ти йдеш з нами як головний козир. Ми піднімаємося нагору.
Ми швидко і безшумно подолали службові сходи. Довгий коридор другого поверху був абсолютно порожнім — усю охорону відтягнули на зовнішній периметр через «збій» електроніки. Буран ішов у самому авангарді, його міцні кігті тихо ступали по лінолеуму. Жорстка шерсть на масивному загривку собаки стояла дибки. Він чудово відчував наш концентрований адреналін.
Масивні двері приймальні командира були прочинені. Звідти долинав підвищений, роздратований голос полковника Коцюби:
— …та не розказуйте мені казки про перепади напруги! Не може вся електроніка лягти сама по собі! Це цілеспрямована диверсія! Куди ваша служба безпеки взагалі дивилася, Тарасенко?!
Ми стрімко увійшли всередину.
Картина в кабінеті була напруженою до межі: генерал Литвин сидів за столом, похмуро дивлячись у чорний екран телефону спецзв’язку. Коцюба нервово міряв кроками дорогий килим. А Ігор Тарасенко стояв біля відчиненого сейфа, роблячи вигляд, що терміново пакує якісь важливі документи.
Коли ми переступили поріг, Ігор здригнувся, наче від удару струмом. Його права рука рефлекторно смикнулася до тактичної кобури під пахвою.
— Стояти на місці! — гаркнув Воронов, наводячи ствол автомата прямо на колегу. — Руки тримай так, щоб я їх бачив!
— Андрію?! — Коцюба завмер посеред кабінету. — Ти що витворяєш? Ти розум втратив? Негайно опусти зброю!
— Не маю права, пане полковнику. — Очі лейтенанта не відривалися від майора. — У нас тут… виявлено ворожий об’єкт.
Я зробила впевнений крок уперед. Павло поки що залишався в напівтемряві коридору.
— Доброї ночі, «Архітекторе», — крижаним тоном сказала я.
Очі Ігора неприродно розширилися. Він чудово пам’ятав цей старий позивний, який не використовував роками.
— Маріє… ти про що взагалі говориш? Це якась жахлива помилка, ти перевтомилася.
— Помилка була зроблена тобою у серпні чотирнадцятого, Ігоре. Коли ти холоднокровно продав усю нашу групу за тридцять срібняків. Скільки там тоді платили їхні спецслужби за точні координати елітного українського спецназу?
— Це марення контуженої жінки, — Тарасенко спробував криво посміхнутися, але великі краплі холодного поту на його чолі кричали про інше. — Пане генерале, ваша прибиральниця остаточно з’їхала з глузду на тлі ПТСР.
Литвин повільно, спираючись на стіл, підвівся. Він дивився виключно на Тарасенка. Його погляд був важким, як чавунна плита.
— «Архітектор»… — протягнув генерал, блискавично збираючи пазл у голові. — Я добре пам’ятаю цей криптонім на архівах. Але я був свято переконаний, що цей офіцер зник безвісти під час виходу з котла.
— Він дійсно зник для поняття офіцерської честі, — з тіні коридору повільно вийшов Павло «Привид».
Поява мертвого лейтенанта, якого Ігор особисто списав у незворотні втрати вісім років тому, стала останньою, фатальною краплею. Нерви зрадника не витримали напруги.
Усе відбулося за частку секунди. Тарасенко блискавично вихопив пістолет і, зробивши відчайдушний ривок, схопив полковника Коцюбу за шию, жорстко прикриваючись ним як живим щитом.
— Усі назад! — заверещав він не своїм голосом, втративши будь-який контроль. — Зброю на підлогу, інакше я зроблю у вашому полковнику зайву дірку!
Андрій завмер, не маючи безпечного сектора для чистого пострілу. Я міцніше стиснула свій пістолет, але ризик влучити в Коцюбу був критично високим.
— Мені потрібна заправлена машина біля центрального КПП! — кричав Ігор, повільно задкуючи до вікна. — І зелений коридор до кордону! Негайно!
Він був досвідченим оперативником. Він знав, як правильно тримати заручника, щоб мінімізувати зону ураження. Він повністю контролював людей зі зброєю.
Але він фатально забув про собаку.
Буран не розумів людських слів про «зелений коридор» чи «машину». Але він чітко бачив пряму збройну загрозу. Він безпомилково зчитував страх, агресію і відчай. І головне — він бачив, як чужинець застосовує силу до «своїх».
Для бельгійського малінуа, прямого нащадка легендарного Лорда, це рівняння мало лише один правильний розв’язок.
Я не вигукувала жодної команди. У цьому не було жодної потреби. Я просто ледь помітно розслабила плечі і зробила мікроскопічний кивок головою.
Буран стартував з місця абсолютно безшумно. Жива чорна торпеда подолала метри, що розділяли їх, швидше, ніж Тарасенко встиг кліпнути оком або перевести погляд.
Кінетичний удар був страшним за своєю силою. Буран врізався в зрадника, цілячись не в ногу чи передпліччя, як вчать звичайних патрульних собак. Він вдарив усією масою прямо в плече, яке судомно тримало зброю.
Глухий стукіт падіння змішався з випадковим пострілом, який безпечно пішов у бетонну стелю. Ігор закричав від болю, випускаючи пістолет з онімілих пальців і важко валячись на підлогу. Полковник Коцюба миттєво відкотився вбік, звільняючись із захвату.
Буран притис ворога до землі своїм тілом, надійно фіксуючи його і не даючи зробити жодного зайвого руху.
— Фу! Буран, місце! — Андрій підскочив, професійно перехоплюючи пса, який ідеально виконав завдання на знешкодження.
Я повільно підійшла до Тарасенка, який стогнав на підлозі, тримаючись за забите плече.
— Вважай, що це тобі особистий привіт від мого Лорда, — тихо промовила я.
Павло підійшов до столу і поклав перед генералом свій планшет.
— Тут абсолютно все, пане генерале. Його приховані рахунки, зашифроване листування, імена інших «кротів» у структурі. Він діяв не один. Але саме він був координатором їхньої мережі в нашому гірському секторі.
Литвин подивився на зрадника з такою безмежною огидою, з якою зазвичай дивляться на розчавленого, отруйного павука.
— Воронов, викликайте військову службу правопорядку та слідчих контррозвідки, — сухо кинув генерал. — І фельдшера. Нехай вколють йому знеболювальне, щоб цей негідник гарантовано дожив до трибуналу. Стаття 111, державна зрада в умовах воєнного стану. Це довічне ув’язнення без права на амністію.
Три тижні по тому…
Ранковий, сизий туман над гірським полігоном повільно розсіювався, відкриваючи вид на оновлену, ще більш складну смугу перешкод. На мокрому плацу рівними шеренгами вишикувалися курсанти — свіжий набір майбутніх кінологів для підрозділів спецпризначення.
Тепер їхні тренування виглядали зовсім інакше.
— Назавжди запам’ятайте одну істину! — голос старшого лейтенанта Андрія Воронова лунко відбивався від вікових смерек. — Собака — це не ваш інструмент чи спорядження. Це ваш єдиний і найвірніший напарник. Ваша зброя. Ваша власна душа, винесена назовні. Якщо ви хоч раз зрадите його довіру — ви назавжди зрадите самих себе!
Андрій кардинально змінився. Зникла дешева, показна пихатість, натомість з’явилася справжня офіцерська глибина і гідність. А біля його лівої ноги незмінно, мов статуя, сидів молодий, потужний Арес, який повністю пройшов реабілітацію після тієї важкої контузії в «Катакомбах».
Я стояла трохи осторонь, біля ряду ідеально чистих вольєрів. На мені сиділа випрасувана нова форма з шевроном старшого інструктора і моїм справжнім позивним «Мавка». Буран безтурботно бігав неподалік, граючись із гумовим м’ячем. Він нарешті заслужив своє законне право на просте собаче щастя, якого його так довго позбавляли люди.
Поруч зі мною, спершись на металеву огорожу, стояв Павло. «Привид» офіційно отримав посаду головного консультанта центру з тактичних операцій. Його юридичний статус у документах залишався «складним», але для державної системи він більше не значився у списках мертвих.
— Хороша зміна у вас росте, — він кивнув на зосереджених курсантів.
— Їм буде вкрай важко, Павле, — зітхнула я, кутаючись у фліску від гострої ранкової прохолоди. — Ця війна ще дуже далека від завершення.
— Знаю. Але тепер у цих хлопців і дівчат є реальний шанс не повторити наших кривавих помилок.
До нас неквапливо підійшов генерал Литвин. Він був одягнений у звичайний цивільний одяг, приїхав без пафосного кортежу і охорони, просто щоб перевірити, як ідуть справи на відновленій базі.