У просторому кабінеті начальника бази, полковника Коцюби, густо пахло серцевими краплями та міцною кавою. Генерал-майор Литвин жорстким, безапеляційним наказом виставив за двері абсолютно всіх сторонніх. Усередині залишилися лише сам господар кабінету, начальник внутрішньої безпеки майор Ігор Тарасенко та я.
Я сиділа на самому краєчку масивного шкіряного дивана. На мені все ще був той самий розірваний пуховик, який тепер виглядав як безглуздий театральний реквізит. Буран важко розлігся біля моїх ніг, поклавши клиноподібну морду на мій стоптаний черевик. Час від часу малінуа видавав глухе, попереджувальне гарчання, варто було комусь із чоловіків зробити різкий рух рукою чи змінити позу.
Литвин мовчки, не питаючи дозволу, дістав із шафи полковника пляшку витриманого закарпатського коньяку і розлив бурштинову рідину по трьох склянках. Мені, собі та Коцюбі. Майор Тарасенко відмовився коротким, нервовим жестом, пославшись на загострення гастриту.
— За сьому групу розвідки, — глухо, з надривом у голосі промовив генерал. — Не чокаючись.
Ми випили залпом. Пекучий алкоголь обпалив горло, повертаючи мені забутий смак того минулого життя, яке я роками намагалася поховати під шаром бетону та мийної піни.
— А тепер розповідай, Маріє, — Литвин сперся обома руками на полірований стіл. — Як ти взагалі вижила? Ми ж тоді, після боїв під Іловайськом, знайшли тіла в згорілій посадці. Експертиза ДНК чітко підтвердила шістьох твоїх хлопців. Сьоме тіло було настільки понівечене вогнем, що… ми не мали жодних сумнівів: це ти. Тим більше, на ньому розплавився твій особистий армійський жетон.
— Я віддала свій жетон «Привиду», — дуже тихо, дивлячись на свої пошрамовані долоні, сказала я. — Буквально за годину до того фатального прориву з «вогневого мішка». Він свій ланцюжок десь загубив під час перебіжок, а в нас, самі знаєте, прикмета була найгірша — йти в м’ясорубку без металу на шиї.
— «Привид»… — Коцюба глибоко насупився, намагаючись згадати деталі тієї старої справи. — Це старший лейтенант Павло Іллєнко? Твій заступник?
— Саме так. — Я міцно заплющила очі, знову бачачи ту страшну картину. — Нас просто здали, пане генерале. Це не була випадкова зустрічна засідка на маршруті відходу. Ворог чекав саме на нас, на тій проклятій висоті. Вони ідеально знали наш квадрат, знали точний час виходу, слухали всі наші активні радіочастоти. Нас розстрілювали перехресним вогнем, як мішені в тирі. Хлопці полягли майже одразу. А собаки…
Мій голос зрадницьки зірвався, але я змусила себе проковтнути цей колючий клубок.
— Наші собаки пішли в лобову атаку на бронетехніку. Вони ціною власного життя виграли мені кілька дорогоцінних хвилин. Я зловила уламок і відповзла в густу «зеленку». Там мене й підібрала їхня пошукова група. Майже три роки кам’яних підвалів, допитів і суцільної темряви. Мене не світили в жодних офіційних списках міжнародних організацій, бо їхні куратори були впевнені, що я пам’ятаю коди доступу до резервних каналів зв’язку Генштабу.
— А ти пам’ятала? — раптом тихо і вкрадливо запитав Ігор Тарасенко, примруживши очі.
— Пам’ятала. Але я мовчала. Коли мене нарешті обміняли за негласними каналами, я була схожа на ходячу тінь. Мене вивезли як звичайну цивільну біженку, під іншим прізвищем. Я свідомо вирішила не повертатися в систему. Я була свято переконана, що вся моя група загинула виключно через мене. Що я, як їхній командир, повела їх на вірну смерть.
— Ти ні в чому не винна, Маріє, — твердо відрізав Литвин. — Винен той штабний щур, який злив ворогам ваш маршрут за криваві гроші. І якого ми тоді так і не змогли вирахувати.
Я повільно полізла в кишеню і дістала металеву монету. Мовчки поклала її на стіл. Дзвін важкого срібла пролунав у тихому кабінеті наче постріл.
Генерал різко нахилився. Це був «челендж коїн» сьомої групи. Але на ньому був вибитий чужий номер: 07.
— Номер Іллєнка, — зблід Литвин. — «Привид».
— Я знайшла цей шматок срібла на своєму ліжку рівно три тижні тому, — рівно сказала я. — В орендованій кімнатці в спальному районі Ужгорода. Двері були зачинені на всі замки, вікна цілі. Ні записки, ні телефонного дзвінка. Просто монета з минулого.
— Виходить, він живий? — полковник Коцюба не міг відірвати погляду від срібного диска.
— Якщо Павло віддав мій жетон тому нещасному, що згорів замість нього… значить, він вибрався з того пекла. І він десь дуже близько.
— І ти прийшла влаштуватися саме на цей об’єкт… — почав розуміти Тарасенко.
— Тому що ця база — єдине місце, яке нас фізично пов’язує. Гірський кінологічний центр. Наша спільна справа. Наші пси. Якщо він шукає безпечний контакт, він неминуче прийде сюди. І ті нічні спрацювання датчиків на лісовому периметрі… повірте мені, це не диверсанти. Це він професійно сканує вашу систему охорони.
У кабінеті запала густа, токсична тиша. Ситуація набувала масштабів катастрофи: на території надсекретного об’єкта перебуває або старий “кріт”, або привид з минулого, який знає всі сліпі зони камер краще за нинішніх вартових.
Наступні кілька годин елітна база гула, як потривожений вулик. Фантастичні чутки розліталися казармами швидше за лісову пожежу: «Прибиральниця виявилася легендою розвідки», «Мавка повернулася», «Сам генерал віддавав їй честь».
Старший лейтенант Андрій Воронов сидів сам у порожній черговій кімнаті, тупо дивлячись на чистий аркуш паперу. Зверху він уже встиг вивести тремтячим почерком: «Командиру військової частини… Рапорт».
Він не міг тут залишатися. Пекучий сором буквально випалював його зсередини. Він, бойовий офіцер, повівся з героїнею як останній, самовдоволений негідник.
Двері відчинилися без стуку.
Я увійшла до кімнати вже без свого сірого прикриття. На мені була нова, ідеально підігнана формена фліска кольору «койот», яку щойно видав зі складу завгосп, і зручні тактичні штани. На плечі — шеврон старшого інструктора. Буран безшумно зайшов слідом і сів біля входу, надійно блокуючи двері.
Андрій миттєво підскочив, виструнчившись по стійці струнко.
— Пані капітан! Я… я саме пишу документ…
Він винувато опустив очі на аркуш із рапортом.
Я спокійно підійшла до його столу, взяла папір, швидко пробігла очима по тексту: «…Прошу перевести мене до бойової піхотної частини на посаду командира штурмового взводу…»
Дивлячись йому прямо в очі, я повільно розірвала рапорт навпіл. Потім склала і розірвала ще раз.
— Я цього не приймаю, старший лейтенанте, — жорстким голосом сказала я, кидаючи шматки паперу в смітник.
— Я не маю морального права тут залишатися, — голос Андрія зрадницьки зірвався. — Я зганьбив свою форму. Я публічно принижував вас…
— Ти поводився як бовдур, Андрію. Це об’єктивний факт. — Я присіла на краєчок його столу. — Але ти — блискучий кінолог. Я бачила, як ти налаштовуєш Бурана перед стартом. Ти відчуваєш серце собаки. Цьому неможливо навчитися за методичками.
— Але як ви можете… після всього…
— А тепер слухай мене дуже уважно, Кречете. — Мій тон став крижаним. — Мені зараз абсолютно не потрібні твої театральні страждання. Мені критично потрібні люди, яким я можу довірити свою спину. Дуже скоро тут почнеться справжня буря. «Привид» десь поруч. І я не впевнена, що він діє один. Тому мені треба чітко знати: ти стоїш зі мною в одному строю, чи ти боягузливо тікаєш ховатися від власної совісті?
Воронов мовчав близько хвилини. Потім він шумно видихнув:
— Я з вами. До самого кінця.
— От і чудово. А Буран тебе любить, дурню ти такий. А бойові собаки вкрай рідко помиляються в людях.
Вперше за ці нескінченні дні я посміхнулася йому по-справжньому.
Вечір третього дня після інциденту.
Режим безпеки на «Карпатському щиті» було посилено до абсолютного максимуму. Подвоєні патрулі, перехресне використання тепловізорів, у небі безперервно висіли дрони. Генерал Литвин скасував усі свої зустрічі і залишився на базі, перетворивши кабінет на оперативний штаб.
Я перебувала в медичному корпусі. Разом із ветеринаром Наталею ми перевіряли запаси кровоспинних препаратів.
— Ти з самого початку знала, — раптом сказала Наталя. — Про Арчі. Про те, як накладати бандаж.
— Знала.
— Ти ж могла просто натякнути мені. По-секрету.
— Секретів не існує, Наталю. Існує лише інформація, розголошення якої іноді вбиває.