Раптом яскраве світло в приміщенні коротко блимнуло і повністю згасло.
Абсолютна темрява.
За вікном завили аварійні сирени, але якось мляво, переривчасто, наче чиясь невидима рука душила електроніку.
Рація на моїй розгрузці зашипіла білим шумом, крізь який пробився панічний голос:
— «База», я «Третій»! У нас повний нуль по електриці! Резервні дизель-генератори не запускаються! Нас глушать потужним РЕБом!
Радіоелектронна боротьба. Хтось розгорнув потужну систему придушення сигналів прямо під нашим парканом. Зв’язок вмирав. Камери осліпли.
— Почалося, — я блискавично вихопила з кобури пістолет. — Наталю, закрийся тут на два оберти і не виходь.
Я вилетіла на вулицю.
У блідому світлі місяця територія бази виглядала зловісно. Бійці хаотично бігали між корпусами, не розуміючи, з якого боку чекати удару.
І саме в цей момент заговорили собаки.
Це не був тривожний гавкіт. Це було глибоке, тужливе виття, яке пробирало до кісток. Пісня вовчої зграї. Вони не попереджали про небезпеку. Вони когось вітали.
Я зірвалася з місця і побігла до сектору «Схід», до ділянки з розрізаним дротом. Буран мчав поруч зі мною.
Біля паркану вже зайняла позиції група спецпризначенців на чолі з Андрієм. Вони напружено цілилися у чорну пащу лісу.
— Стій на місці! Хто йде?! Стріляю на ураження! — кричав Воронов.
З лісової гущавини, прямо через колючий дріт, повільно вийшла висока чоловіча фігура. Його руки були підняті вгору, але не в жесті капітуляції. Це було спокійне привітання.
На невідомому був старий піксель без жодних розпізнавальних знаків. Обличчя наполовину приховане балаклавою, але ці світлі, пронизливі очі я впізнала б серед мільйонів інших.
— Відставити вогонь! — мій крик розрізав шум вітру, я стала перед дулами автоматів. — Це свої!
Чоловік повільно стягнув балаклаву. Густа борода, сивина і глибокий шрам на щоці. Він ледь помітно посміхнувся.
— Привіт, Мавко, — його голос був хрипким. — Довго ж ти від нас ховалася.
— Привіт, Привиде, — я опустила зброю. — Ти спізнився на довгі роки, Павле.
— Я нікуди не спізнився, Маріє, — він спокійно переступив через залишки дроту. — Я просто терпляче чекав, поки всі пацюки зберуться в одному місці. І один із них, найголовніший, просто зараз сидить у кабінеті твого дорогого генерала.
Я завмерла, намагаючись швидко осмислити почуте. У штабі бази на цей момент знаходилися тільки троє: генерал Литвин, полковник Коцюба та начальник безпеки Ігор Тарасенко.
— Ти про кого конкретно? — мій голос набув металевого, крижаного відтінку.
— Я про того самого «крота», Маріє. Я приніс із собою всі беззаперечні докази. Але їх категорично не можна показувати генералу просто зараз, у його кабінеті.
— Це ще чому?
— Тому що Литвин — наступний у їхньому списку на термінову ліквідацію. І пряме замовлення на його усунення… — Павло зробив багатозначну паузу, уважно розглядаючи Бурана, який спокійно підійшов до нього і почав довірливо обнюхувати тактичні рукавиці. — Замовлення прийшло саме з цього гірського центру.
Позаду нас почувся важкий тупіт десятків ніг по мокрому асфальту. Це на підкріплення біг старший прапорщик Степанович зі своєю резервною групою швидкого реагування.
— Всім лицем в землю! Зброю покласти! — ревів старий кінолог, наводячи ствол автомата прямо на високу фігуру в пікселі.
Павло абсолютно спокійно, без жодної зайвої метушні, підняв руки трохи вище.
— Твій хід, Мавко. Або ти пакуєш мене за всіма протоколами і здаєш військовій службі правопорядку, і тоді вся правда назавжди помре разом зі мною. Або ти віриш тому, хто колись повісив твій іменний жетон собі на шию.
Я опустила погляд на Бурана. Величезний малінуа не виявляв жодних ознак тривоги чи агресії до Павла. Навпаки, він розслаблено виляв хвостом, ніби зустрів старого друга.
Собаки ніколи не помиляються в людських душах.
— Андрію! — різко скомандувала я. — Це особливо важливий полонений категорії «Зеро». Нікому по рації не доповідати про затримання. Ведемо його в старий підземний бункер, в обхід головного штабного корпусу.
— Але ж статут вимагає негайної доповіді генералу… — невпевнено почав Воронов.
— Виконувати! Це мій прямий наказ!
Старший лейтенант перевів розгублений погляд з мене на незнайомця, якого чомусь так привітно зустрічав найнебезпечніший пес Закарпаття.
— Прийняв. Група, взяти об’єкт у кільце! Ведемо «гостя». Степановичу, прикрий нам тили, щоб ніхто чужий не підійшов на постріл.
Ми швидким, тактичним кроком рушили в густу темряву, подалі від світла аварійних прожекторів. Я відчувала кожною клітинкою тіла, що ця карпатська ніч стане найдовшою в моєму житті. Привид мого минулого не просто повернувся з небуття — він приніс із собою війну, яка, як виявилося, для нас так і не закінчилася.
Підземний бункер під адміністративною будівлею був похмурою спадщиною минулого століття — сирий, глибокий бетонний мішок із задушливим запахом плісняви та збройового мастила. Тут, при тьмяному, холодному світлі ліхтаря, Павло «Привид» розклав на іржавому залізному столі свій цифровий архів.
Це були не стоси старих паперів. Він дістав захищений армійський планшет і потертий накопичувач.
— Це повні копії радіотрафіку за серпень чотирнадцятого року, — його вказівний палець впевнено тицьнув у сенсорний екран. — Перехоплення зашифрованого ворожого каналу під Іловайськом. Ось тут чітко вказані точні координати нашої сьомої групи. А ось цифрове підтвердження отримання цієї інформації на їхньому сервері.
Андрій Воронов стояв біля масивних гермодверей, міцно стискаючи автомат. Він не дуже глибоко розбирався у складних шифрах розвідки, але чудово розумів вираз мого обличчя. Я швидко читала рядки програмного коду, і моє обличчя перетворювалося на сіру, безжиттєву маску.
— Відправник… — ледь чутно прошепотіла я. — Позивний «Архітектор».
— Здогадуєшся, хто це такий? — примружився Павло.
— Ще б пак. Це був негласний позивний нашого головного куратора від контррозвідки. Того самого офіцера, який особисто затверджував нам усі бойові розпорядження та маршрути виходу з “вогневого мішка”.
Я повільно підвела налиті свинцем очі на Андрія.
— Майор Ігор Тарасенко. Твій приятель із безпеки.
Воронов похитнувся, ледь не випустивши важку зброю з рук.
— Тарасенко?! Та ну, це якась маячня… Він же вчора ввечері при мені пив енергетики і пробивав твою справу по закритих відомчих базах!
— Саме так, Андрію, — кивнув Павло. — І коли він побачив, що «Мавка» несподівано воскресла в системі як об’єкт особливого контролю, він миттєво зрозумів, що його багаторічне прикриття повністю згоріло. Тому він і заблокував інформацію. Тому він так наполегливо переконував тебе не лізти в цю справу.
— Але він зараз нагорі, — голос лейтенанта здригнувся. — В одному кабінеті з генералом Литвином і нашим полковником! Якщо він зрозуміє, що система РЕБ запрацювала і ми зараз тут…
— Він обов’язково спробує піти, — жорстко закінчила я його думку. — Або ж просто прибере всіх свідків у кабінеті, щоб виграти час. Литвин для нього зараз — смертельна загроза.