Густий поліський ліс нашіптував свої віковічні таємниці, коли маленька постать у вицвілій ситцевій суконьці безшумно ковзала між стовбурами. Ранкова червнева прохолода пробирала семирічну Надійку до сиріт, але вона вперто просувалася вперед. Її маленькі рученята, що давно звикли до дрібних подряпин, впевнено розсували колючі соснові гілки.
— Ведмедику! Зайчику! Де ж ви? — дзвенів її тоненький голосок, відбиваючись від стовбурів високих дерев.
— Лялечко, озовися! — луна підхоплювала ці слова і несла їх кудись у самісіньку гущавину, але ліс відповідав лише тихим шелестом.
Надійка насупила світлі брівки, прикусила нижню губу і рушила далі. Сьогодні вона була налаштована неймовірно рішуче: їй конче треба було знайти свої улюблені іграшки, які, за словами баби Стефи, просто загубилися в лісі.
Раптом гостра ялинова гілка боляче хльоснула дівчинку по обличчю, залишивши довгу подряпину на щоці. Надійка зойкнула від несподіванки, притисла долоню до обличчя і відчула теплу вологу. Кров. Дитяче серце закалатало швидше — не так від болю, як від страху перед тим, що чекає на неї вдома.
— Знову той пекучий йод! — пробурмотіла вона, кривлячись від самої лише згадки про брунатну рідину, якою бабуся щедро обробляла всі її рани.
Останнього разу, коли баба Стефа дістала склянку з йодом, Надійка ледь не перекинула всю їхню стареньку аптечку, намагаючись втекти. Щоправда, потім вона все одно стояла струнко, міцно стиснувши кулачки, поки теплі, вузлуваті бабусині руки обережно торкалися збитого коліна.
Дівчинка присіла на повалене дерево, густо вкрите м’яким смарагдовим мохом. Зовсім поруч весело дзюрчав лісовий струмок, грайливо перестрибуючи через камінці. Надійка зачерпнула пригорщу холодної води і вмила обличчя.
«Вода крижана, точнісінько як у нашому колодязі», — подумала вона і раптом пригадала бабусину примовку.
— Водице-сестрице, понеси біль за темні ліси, — тихо прошепотіла дівчинка, заглядаючи у своє відображення у маленькому вирі струмка.
Звідти на неї дивилося серйозне личко з великими очима кольору лісового горіха та тонкими світлими кісками, що вибилися з-під вицвілої хустинки. Щоку перетинала червона смужка подряпини. Вона обережно торкнулася ранки пальцем. Боліло не сильно.
— Нічого страшного, — сказала вона своєму відображенню. — Бувало й гірше.
Навколо безтурботно співали пташки, шелестіло листя, рипіли старі сосни, розповідаючи одна одній свої давні історії. Надійка любила ці лісові звуки. Вони здавалися їй набагато зрозумілішими та добрішими, ніж ті тихі перешіптування сільських жіночок, коли вона проходила повз чужі двори у Вільшанці: «Сирітка йде… Бідна дитина…».
Ось і зараз, сидячи біля струмка, Надійка знову почула ці голоси у своїй голові. Бабусина казка про батьків завжди звучала так гарно і піднесено. Її тато, мовляв, був музикантом, який вирушив у далекі краї збирати пісні для людей, а мама була такою легкою і світлою, що її просто здуло на небо сильним вітром. Надійка часто уявляла, як мама дивиться на неї звідти, з пухнастих хмар, а тато блукає десь світами з гітарою за плечима.
Але сусідський хлопчисько Вітька, вічний задира з постійно збитими колінами, одного разу крикнув їй услід зовсім інше.
— Твій батько в ящику давно лежить, а мамка при родах померла! — вигукнув він тоді.
Надійка завмерла на місці, а потім повільно обернулася. Вона не заплакала, не побігла жалітися. Просто подивилася на Вітьку таким довгим, важким поглядом, від якого той раптом знітився, опустив очі й позадкував.
— Це неправда, — сказала вона тоді тихо, але твердо. — Мой тато збирає пісні для людей.
Потім вона пішла додому і довго сиділа на ґанку, вдивляючись у курну дорогу, що губилася за горизонтом. Увечері баба Стефа знайшла її там само — з почервонілими очима, але без жодної сльозинки. Тоді бабуся просто обійняла онуку своїми великими руками, що пахли чебрецем і свіжоспеченим хлібом, і нічого не спитала.
А через кілька днів Надійка випадково підслухала розмову баби Стефи із сусідкою.
— І нащо ти, Стефаніє, дитині голову морочиш тими казками? — хитала головою сусідка. — Сказала б правду, що батько її помер від хвороби, а мати при родах відійшла.
— Знайшла правду! — різко відрізала тоді Стефа. — Встигне вона ще надивитися на ту жорстоку правду. Хай дитина поки поживе в казці.
Відтоді Надійка знала: хоч Вітька й був задирою, але сказав правду. Тільки от чомусь легше від цього не ставало. Тому бабусина вигадка про маму на небі й тата-музиканта все одно гріла серце значно більше, ніж сухі слова «померли» та «відійшли».
Небо над лісом почало світлішати, ранкове сонце підіймалося все вище, пробиваючись крізь густі крони. Надійка зіскочила з поваленого дерева. Час було повертатися до пошуків. Вона ж прийшла сюди не просто так, а за своїми іграшками, які зникли місяць тому.
Насправді, дівчинка давно здогадувалася, що нічого в лісі не губилося. Вона бачила, як баба Стефа обережно загортала у стару газету плюшевого ведмедика, порцелянову ляльку та заводного зайця. Бачила, як бабуся ховала цей вузлик у торбу і кудись несла. А наступного дня, коли Надійка запитала про іграшки, старенька відвела очі.
— Загубилися вони, онучко. У лісі десь загубилися. Може, ще знайдуться…
Ну не могла ж баба Стефа зізнатися семирічній дитині, що продала останні цінні речі, аби зібрати її до школи й купити хоча б найнеобхідніше. А Надійка почала ходити до лісу. Щоранку, поки бабуся розпалювала піч або поралася на городі. Вона знала, що це неправда, але все одно шукала. Бо якщо бабуся сказала так, значить, так було треба.
Життя з бабою Стефою навчило Надійку багатьом речам. Наприклад, тому, що хліб завжди смачніший, коли його ділиш навпіл. Що залатані шкарпетки можуть гріти краще за нові, якщо їх штопали з любов’ю. Що іноді доводиться втрачати щось одне, аби зберегти щось значно важливіше.
Іграшки в Надійки були дійсно розкішні: яскраві, дорогі, зовсім не такі, як у місцевих сільських дітей.
— Це твоя мама купувала, ще до твого народження, — часто згадувала баба Стефа, змахуючи невидиму пилинку з порцелянової щоки ляльки. — Усе до твоєї появи готувала… Ніби відчувала, що не побачить, як ти ростеш.