Тепер іграшок не було. Зате був хліб на столі та нові гумові чобітки. Бабуся купила їх на ярмарку, коли вторгувала гроші за продані іграшки та домашній сир. Чобітки були трохи завеликі, «на виріст», але Надійка все одно неймовірно їм раділа.
«Подумаєш, іграшки! — розмірковувала дівчинка, крокуючи між соснами. — У Марічки з сусіднього двору взагалі одна лялька з ганчір’я на все життя. А в мене є цілий ліс: шишки — це ляльки, а гілочки — звірята».
Вузька стежка вивела Надійку на невелику галявину, оточену молодими ялинками. Далі починалася та частина лісу, куди бабуся суворо забороняла ходити. Там був крутий яр, де легко можна було скрутити в’язи, а відразу за найвищою ялиною проходила асфальтована траса, якою зрідка проносилися міські автівки.
Вийшовши на край галявини, Надійка несподівано завмерла. На узбіччі траси, зовсім близько від лісу, стояв чорний блискучий позашляховик. Він виблискував на сонці, наче панцир великого жука-оленя, якого дівчинка якось знайшла під корчем. Машина була явно міська, дорога, з наглухо затонованими вікнами — зовсім не схожа на старенький трактор дядька Федора чи пошарпаний «Фольксваген» їхнього сільського вчителя.
Надійка інстинктивно відступила в густу тінь ялини. Серце закалатало від хвилювання. Машина зупинилася якраз навпроти того місця, де вона ховалася. Важкі дверцята безшумно відчинилися, і з салону вийшов чоловік.
«От зараз, — затамувавши подих, подумала дівчинка. — Зараз точно знайдеться хоч одна моя іграшка. Може, цей дядько привіз їх назад?».
Її дитяча уява миттєво намалювала неймовірну, але таку бажану картину: незнайомець відкриває багажник і дістає її ведмедика та порцелянову ляльку. «Ось, — каже він усміхаючись. — Знайшов твої іграшки в місті. Вони дуже просилися додому». А вона бере їх, міцно притискає до грудей і біжить у село, щоб показати бабі Стефі.
Але чоловік із чорної машини навіть не підійшов до багажника. Замість цього він нервово озирнувся по сторонах, міцно притискаючи до грудей якийсь об’ємний згорток.
Надійка спостерігала за ним, не кліпаючи. Чоловік був зовсім не схожий на місцевих. Усе в ньому видавало міського жителя: від дорогих блискучих туфель, які абсолютно не годилися для лісової багнюки, до темного стильного костюма, що виглядав тут вкрай недоречно. Він був високий, із зачесаним назад темним волоссям і блідим, напруженим обличчям.
У руках він тримав згорток, акуратно загорнутий у блакитну ковдру.
Надійка завмерла, втиснувшись спиною у шорсткий стовбур ялини. Вона не розуміла, чому ховається. Міський чоловік навряд чи становив небезпеку. Але щось у його різких, смиканих рухах, у тому, як він гачкоподібно згорбився, змушувало її залишатися в тіні.
Чоловік швидкими кроками перетнув смугу між дорогою та лісом. Він ішов, високо піднімаючи ноги, ніби боявся забруднити свої дорогі туфлі. Раз у раз він зупинявся і тривожно озирався. Його погляд ковзав по кущах і деревах, ніби він перевіряв, чи немає свідків. Один раз він подивився прямо туди, де ховалася Надійка. Дівчинка затамувала подих, хоча й знала, що за густими гілками її не видно.
Раптом згорток у його руках злегка ворухнувся. Надійка кліпнула очима, не вірячи собі. Її здалося, чи блакитна ковдра справді рухається?
Чоловік зупинився біля старої розлогої ялини на краю лісу. Він востаннє окинув поглядом порожню трасу, потім різко нахилився і поклав згорток прямо на землю, на подушку з опалої хвої. Його рухи були швидкими, ніби він відчайдушно поспішав позбутися цієї ноші. Випроставшись, він нервовим жестом пригладив волосся і ледь не бігом кинувся назад до автомобіля.
Надійка стояла ні жива ні мертва, не розуміючи, що відбувається. Чоловік застрибнув у позашляховик, двигун потужно заревів, і машина зірвалася з місця, залишивши по собі лише хмару сизого диму.
«Що це було?» — подумала дівчинка, обережно виходячи зі своєї схованки.
Вона стояла на краю галявини, переводячи погляд з порожньої дороги на покинутий згорток. Першою думкою було те, що сьогодні таки сталося диво. Справжній літній Миколай приїхав і залишив їй подарунок прямо під ялинкою! Вона зробила кілька обережних кроків уперед, але раптом завагалася. Баба Стефа завжди суворо наказувала не брати чужого і ніколи не піднімати те, що лежить на дорозі.
Але ж це не на дорозі… Згорток спеціально поклали під дерево.
Тієї ж миті блакитна ковдра знову ворухнулася. Цього разу Надійка була абсолютно впевнена — їй не здалося. Вона прискорила крок, забувши про всі заборони. Там було щось живе. Може, кошеня? Або маленьке цуценя? Певно, міський дядько знайшов на дорозі поранене звірятко і залишив у лісі, щоб хтось йому допоміг.
Зробивши глибокий вдих, дівчинка опустилася на коліна біля згортка і тремтячими пальцями обережно відігнула край блакитної ковдри.
І весь світ навколо неї раптом завмер.
З-під теплої тканини на неї дивилися двоє великих темних очей. Це було не кошеня. І не цуценя. І не поранена пташка.
Це було немовля. Справжнісіньке, живе немовля з крихітними рожевими щічками, стиснутими кулачками та рідким темним волоссячком на голівці.
Надійка відсахнулася, притиснувши долоні до рота. Її серце калатало так гучно, що, здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. «Цього не може бути! — панічно подумала вона. — Таке буває тільки в тих книжках, що баба Стефа читає!».
Але хлопчик у згортку був абсолютно реальним. Він кліпнув оченятами, дивлячись на Надійку, і його крихітний ротик трохи відкрився, ніби він збирався заплакати. Але замість плачу з його губ вирвалося тихе, беззахисне ухкання.
Що ж робити? Надійка розгублено озиралася на всібіч, ніби відповідь могла бути написана на корі дерев. Залишати дитину саму в лісі не можна — це вона розуміла чітко. Значить, треба забрати маля із собою. Але що скаже бабуся?
Від самої лише думки про реакцію баби Стефи по спині побіг холодок. Бабуся точно буде сваритися. Скаже, що не годиться порядним дівчатам по лісах вештатися і чужих дітей до хати тягнути.
Але потім Надійка пригадала, якою була баба Стефа, коли той самий задира Вітька якось звалився з їхнього паркану і розбив голову. Як вона кинулася до нього, забувши всі сусідські чвари, як промивала рану, одночасно причитаючи і сварячись, а потім поїла його гарячим узваром. А Вітька ж був чужою дитиною.
«Бабуся допоможе, — твердо вирішила Надійка. — Вона точно знатиме, що з ним робити».
З цією думкою вона знову нахилилася до немовляти. Малюк дивився на неї з цікавістю, його крихітні пальчики кумедно стискалися і розтискалися.
— Не бійся, маленький, — лагідно прошепотіла дівчинка. — Я тебе тут не залишу. Ми підемо до моєї бабусі. Вона дуже добра, хоч і бурчить іноді.
