Слова важко повисли у вогкому повітрі сіней. Остап стояв непорушно, тільки його великі кулаки мимоволі стиснулися, а на вилицях нервово заходили жовна. Соломія не сміла підняти очей, панічно боячись побачити в його погляді презирство чи відразу. Вона раптом із граничною ясністю усвідомила, наскільки жорстоко вчинила, розповівши людині, яка кохала її все життя, про своє кохання до іншого чоловіка і чужу дитину.
Але те, що сталося далі, вразило її до самої глибини душі.
Остап зробив крок уперед. Його загрубілі руки дбайливо взяли її змерзлі долоні. Вона підняла погляд і побачила в його очах не лють, не огиду, а тихий, всепоглинаючий біль. І абсолютне розуміння.
— Він приїде за тобою? — запитав Остап глухо.
— Обіцяв, що приїде, — Соломія не знала, що ще відповісти. Віктор справді клявся. Але десь у глибині серця вже зароджувався черв’ячок сумніву.
— Я не буду тебе тримати, — сказав він. — І не буду заважати твоєму щастю.
Соломія відчула, як щось болісно стиснулося всередині. Цей простий сільський хлопець, який не знав вишуканих манер столичних кавалерів, володів такою величчю душі, якої не купиш за жодні гроші.
— Пробач мені, — прошепотіла вона, ковтаючи сльози. — За все.
— Тобі немає за що просити вибачення. Це твоє життя, Солю. Твій вибір, — він обережно відпустив її руки.
У ту мить щось перевернулося в душі Соломії. Ніби вітер із річки приніс їй якесь одкровення, про яке вона раніше навіть не сміла думати.
— А якщо… — слова давалися важко, серце калатало як шалене. — А якщо я не чекатиму його? Якщо залишуся тут, із тобою?
Остап завмер, не сміючи повірити у почуте.
— Ти б… погодився? — продовжувала вона. — Прийняти мене? І дитину? Чужу дитину?
Довгу мить він дивився на неї поглядом, від якого в Соломії перехопило подих. А потім вимовив із тією прямотою, яка була суттю його натури:
— Для мене він не буде чужим. Якщо це твоя дитина, вона буде й моєю.
Через два тижні в маленькій дерев’яній церкві Вільшанки, де густо пахло воском і ладаном, Соломія та Остап обвінчалися. Наречена була блідою, але рішучою. Наречений — спокійним і неймовірно гордим. Баба Стефа стояла поруч, хрестячись і крадькома змахуючи непрохану сльозу.
Село гуділо від пліток. «Втекла від багатого чоловіка, повернулася не з порожніми руками, а з приплодом!», «А Остап хоч знає? Чи обкрутила дурника?». Але молодий чоловік залишався абсолютно глухим до людського шепоту. Він збудував нову простору лазню, перекрив дах хати, склав нову піч. Готувався до народження дитини з такою радісною турботою, ніби це був його власний первісток.
Одного вечора, коли Остап порався надворі, Стефанія присіла на край ліжка доньки.
— Скажи мені правду, — попросила вона, вдивляючись у змарніле обличчя Соломії. — Ти кохаєш його?
Соломія довго мовчала, збираючись із думками.
— Остапа неможливо не кохати, мамо. Він найкраща людина з усіх, кого я зустрічала.
— Це не відповідь, — похитала головою Стефанія.
— Навчуся, — Соломія відвернулася до стіни. — З часом навчуся.
Мати лише важко зітхнула. Вона розуміла, що донька обрала тиху гавань, щоб врятуватися від життєвого шторму. Остап ніколи не зрадить і не дорікне. Але чи буде її яскрава, волелюбна дівчинка щасливою в цьому спокійному існуванні?
Справжній злам стався напровесні, коли до Вільшанки надійшов лист без зворотної адреси. Почерк був чужим — різкі, незграбні літери, глибоко втиснуті в папір. Соломія розірвала конверт, коли була в хаті сама. Пробігла очима короткі рядки і смертельно зблідла, спершись на стіну, щоб не впасти.
«Я знаю, де ти, — писав Денис. — Знаю, що ти чекаєш дитину. І чудово знаю, від кого. Думаєш, я дурень? Віктор теж усе знає. Але не сподівайся, що він приїде за тобою в те болото. Він щойно заручився з донькою київського прокурора. Кар’єра, знаєш, важливіша за сільських шльондр. Сподіваюся, ви будете дуже щасливі — ти і твій новий чоловік, який із радістю підібрав недоїдки з чужого столу».
Соломія кинула листа у вогонь печі, не показавши нікому. Але того дня щось остаточно надламалося всередині неї. Те світло, що тримало її на плаву, просто згасло. Вона перестала чекати на диво. Віктор став для неї привидом із минулого життя, яке належало іншій жінці.
Квітень видався примхливим — то заливав Полісся затяжними дощами, то різко лякав нічними заморозками. Живіт Соломії став величезним, і вона ледь пересувалася по хаті.
— Вже скоро, — примовляла баба Стефа, з тривогою поглядаючи на доньку.
— Ще п’ять тижнів до терміну, мамо, — заспокоювала її Соломія, погладжуючи живіт.
Але дитина всередині була надто неспокійною. Вона постійно штовхалася, ніби їй не терпілося чимшвидше побачити цей світ.
Одного вечора, коли за вікном вив холодний вітер, Соломія раптом скрикнула і вхопилася за край столу. Різкий біль пронизав поперек і вдарив униз.
— Почалося? — Стефанія зблідла.
— Рано ще… — прошепотіла Соломія, важко дихаючи. Але біль повернувся з новою силою.
Остап примчав за лічені хвилини, задиханий, із краплями поту на лобі.
— Біжи за бабою Гафією! — крикнула йому Стефанія. — Схоже, перейми почалися!
Стара Гафія, місцева повитуха, оглянула Соломію і стурбовано похитала головою.
— Важкі будуть пологи. Дитя лежить неправильно, а для її таза — завелике.
Остапа виставили з хати — чоловікам не місце поруч із породіллею. Він пішов до сусіда, але щогодини підбігав до вікна, заглядаючи всередину з німим запитанням. Ніч опустилася на село. Соломія металася по ліжку, кричачи від нестерпного болю. Перейми накочувалися одна за одна, не даючи жодного перепочинку.
— Щось не так, — прошепотіла Стефанія до повитухи. — Надто довго мучиться.
— Треба б у лікарню, — нахмурилася Гафія.
Але найближча районна лікарня була за сорок кілометрів розбитою ґрунтовою дорогою. Везти туди жінку в такому стані посеред ночі означало вбити її ще в дорозі.
О третій ночі у вікно настирливо постукали. На порозі стояв сільський фельдшер Тарас — молодий хлопець, який нещодавно повернувся з навчання.
— Мені Остап сказав! — випалив він. — Я вчив акушерство. Може, чимось допоможу!
Стефанія затягнула його до хати. Тарас оглянув Соломію, послухав серцебиття дитини і смертельно зблід.
— Кровотеча почалася. Дитина в небезпеці. І мати теж. Тримайте її міцно! — крикнув він, дістаючи свої бідні інструменти. — Буде дуже боляче!
Те, що відбувалося далі, назавжди вкарбувалося в пам’ять Стефанії як найстрашніший кошмар. Крики доньки, кров, що просочувала чисті простирадла, тремтячі руки молодого фельдшера. А потім — різкий, пронизливий крик немовляти.
— Дівчинка! — видихнув Тарас, передаючи слизький крихітний клубочок бабі Гафії. — Жива!
Соломія останнім надзусиллям волі підняла голову з подушки. Її обличчя було білим як крейда.
— Дайте… мені… — прошепотіла вона побілілими губами.
Гафія піднесла запеленуте немовля. Соломія тремтячими пальцями торкнулася крихітного личка і всміхнулася якоюсь дивною, нетутешньою усмішкою.
— Надійка… Її зватимуть Надійка.
А потім її голова безвольно впала на подушку. Тарас кинувся до неї, намагаючись намацати пульс, але було пізно.
— Кровотеча, — сказав фельдшер, не піднімаючи очей на матір. — Вона втратила надто багато крові. Я нічого не зміг вдіяти…
Стефанія не чула його. Вона дивилася на свою дитину — таку спокійну, таку вродливу навіть зараз, із застиглою усмішкою на восковому обличчі. Плач новонародженої вирвав її із заціпеніння. Крихітна дівчинка кричала, вимагаючи життя.
Двері розчахнулися. На порозі стояв Остап. Одного погляду на закривавлене ліжко і нерухоме тіло Соломії йому вистачило. Його обличчя спотворилося, коліна підкосилися. Він упав біля ліжка, схопив бездиханну руку дружини і притис до своїх губ, глухо завивши від болю.
Стефанія підійшла до нього і поклала руку на його здригаюче плече.
— У нас донька, Остапе. Соломія назвала її Надією.
Він підняв голову. В очах застигли сльози. Подивився на дитину, яку тримала Гафія.
— Дайте її мені, — хрипко попросив він.
Остап незграбно, але дуже ніжно взяв немовля і притис до грудей. Крихітна Надійка раптом затихла, ніби відчувши, що опинилася в безпеці. Він довго дивився на червоне личко дівчинки, на темний пушок на голівці, а потім перевів погляд на Стефанію. І в цьому погляді була така непохитна сила, що в старої жінки защеміло серце.
— Я виховаю її, — твердо сказав Остап. — Буду їй і батьком, і матір’ю.
Похорон був простим. Соломію поховали на маленькому сільському цвинтарі у Вільшанці, під старою липою. Баба Стефа стояла біля могили із закам’янілим обличчям. Поруч із нею — Остап, який міцно тримав на руках запеленуту Надійку. Вони не плакали на людях. Сльози прийдуть пізніше, у глухій нічній тиші. А зараз треба було триматися. Заради цього маленького життя, яке тільки-но почалося.
