Денис завмер у дверях, а потім важко опустився на стілець.
— Ось як, — вимовив він рівним тоном, але Соломія бачила, як побіліли кісточки його пальців. — І яка ж причина?
— Я нещаслива, Денисе. Ми зробили помилку. Я хочу повернутися додому.
— У свою глухомань? — він криво всміхнувся. — До корів та гною? Не сміши мене, Соломіє! Ти ж там задихнешся за тиждень!
— Можливо, — вона знизала плечима. — Але це мій вибір.
Денис підвівся. Його обличчя спотворилося від гніву. Вона ніколи не бачила його таким розлюченим і вразливим водночас.
— Ти невдячне стерво, — процідив він крізь зуби. — Я витягнув тебе з бруду, дав тобі все!
— Ти не дав мені головного — поваги! — перебила Соломія, теж підводячись. — Я була для тебе просто гарною річчю. Трофеєм, який ти виграв у свого друга!
Він замовк, вражений цими словами. А потім стиснув кулаки:
— Забирайся. Сьогодні ж. І не сподівайся, що отримаєш бодай копійку!
Вийшовши з квартири, Соломія відчула, як величезний тягар зсунувся з її плечей. Їй було страшно, але неймовірно легко. Відправивши Віктору коротке повідомлення: «Зроблено. Їду додому», вона сіла на найближчий автобус до Житомира. Дивлячись у вікно, як сірі столичні пейзажі змінюються золотими лісами, вона ніжно погладила живіт. «Ми їдемо додому, маленький. Там нас чекають».
Тим часом Денис сидів у своєму кабінеті, скляним поглядом втупившись у стіну. Третій день після її від’їзду. Стук у двері вирвав його з заціпеніння — на порозі стояв Віктор.
— Я чув, що сталося, — сказав він, проходячи всередину. — Ти як?
— Чудово, — Денис налив собі повну склянку коньяку. — Як людина, яку кинула дружина. Заявила, що хоче повернутися у своє село. Уявляєш? До своїх городів! Невдячна пустушка.
Віктор ледь помітно здригнувся від цих слів, але зберіг незворушний вираз обличчя.
— Може, з нею щось трапилося? — обережно припустив він. — Щось, про що вона не змогла розповісти?
— Та швидше за все просто знайшла собі якогось багатенького пацієнта, — гірко усміхнувся Денис. — Соломія завжди ласа на красиве життя. Красива обгортка, а всередині — порожнеча. Трофейна дружина, яку я колись виграв у тебе, друже.
Віктор до болю стиснув підлокітники крісла.
— Ти справді такої думки про жінку, з якою жив? — запитав він тихо. — Можливо, вона просто мала сміливість визнати, що не кохає тебе.
Денис пильно подивився на друга:
— Чому ти її захищаєш? Ти ж теж колись пускав на неї слину. А знаєш, що найсмішніше? Іноді я думав, що з тобою вона була б значно щасливішою.
Ці слова повисли в повітрі важкою, задушливою хмарою. Віктор нічого не відповів. Невдовзі він попрощався і вийшов, залишивши Дениса наодинці з його алкоголем та ображеним самолюбством.
А Соломія тим часом ішла рідною Вільшанкою. Повітря було чистим, морозним, пахло димом і сосновою хвоєю. Біля своєї хвіртки вона зупинилася, раптом відчувши гострий страх. А що, як мати не пробачить? Що, як прожене?
Вона штовхнула дерев’яну хвіртку і зайшла у двір. Баба Стефа рубала дрова біля сараю — розмірено, з силою, яку важко було уявити в немолодій жінці. Вона не чула кроків доньки. Завмерла з піднятою сокирою, лише коли відчула на собі погляд.
— Мамо… — одними губами промовила Соломія.
Сокира випала з рук Стефанії, глухо вдарившись об землю. Жінка дивилася на доньку довгим, спустошеним поглядом. Ніби за місяці розлуки вона виплакала всі емоції.
— Жива… — тільки й сказала мати. — А я вже думала…
Вона не закінчила фразу, але Соломія все зрозуміла.
— Пробач мені! — видихнула дівчина, і сльози градом покотилися по її щоках. — Пробач мені, мамо!
Стефанія зробила крок назустріч. Її грубі, вкриті мозолями руки обхопили обличчя доньки так дбайливо, ніби воно було з найтоншої порцеляни. Вона міцно притисла її до грудей, і Соломія вдихнула цей найрідніший у світі запах — дров, хліба та чебрецю.
— Дурненька моя, — плакала Стефанія, цілуючи її волосся. — Яка ж ти худа стала… Ходімо до хати, дитино. Додому.
У хаті майже нічого не змінилося. Ті самі вицвілі фіранки на вікнах, та сама велика піч, натоплена до затишного тепла, той самий дерев’яний стіл, накритий чистою скатертиною. Тільки, здавалося, додалося сивини у волоссі матері та зморщок на її обличчі. Соломія довго розповідала про своє життя у Києві, про роботу в реєстратурі, про гірке розчарування у чоловікові. Вона змовчала лише про Віктора та свою вагітність, вирішивши почекати, поки набереться сил довірити навіть матері цю найголовнішу таємницю.
Баба Стефа слухала мовчки. Тільки її руки, що лежали на колінах, час від часу стискалися в кулаки. Ніби вона з усіх сил боролася з бажанням ударити того міського хлюща, який так жорстоко познущався з її дитини, а може — і саму себе за те, що колись не втримала, не попередила, не врятувала.
— На ось, поїж, — сказала Стефанія, коли Соломія закінчила свою сповідь, і поставила перед донькою тарілку з гарячим наваристим борщем. — Зовсім змарніла на тих міських харчах.
Соломія слухняно взяла ложку. Борщ пахнув дитинством, кропом, домашньою сметаною і тим особливим духом, який могла створити тільки піч у їхній старій хаті. Після столичної їжі з напівфабрикатів це було подібно до повернення в рай.
— І що тепер? — запитала мати, не дивлячись на доньку, ніби боячись побачити в її очах відповідь. — Залишишся чи далі кудись поїдеш?
— Залишуся, мамо. Якщо приймеш, — тихо відповіла Соломія. Це мало статися.
— Хата велика. Місця вистачить, — Стефанія просто кивнула, ніби саме на це й чекала.
У цих буденних словах ховалося стільки невисловленого: і полегшення, і радість, і затаєний страх, що донька знову може кудись зникнути. Мати не стала розпитувати, чому вона вирішила залишитися. Просто прийняла це як даність, як приймала всі інші удари долі.
Увечері, коли Соломія вже готувалася до сну у своїй дівочій кімнатці, біля хвіртки почувся знайомий гуркіт двигуна. Це тарахтів мотоцикл Остапа.
— Кожного вечора приїжджає, — тихо сказала Стефанія, виглядаючи у вікно. — Дрова рубає, по господарству помагає. А сам усе на дорогу виглядає. Чи не повернулася, мовляв…
Соломія підійшла до вікна. У світлі вуличного ліхтаря вона побачила знайому постать — таку ж жилаву, підтягнуту, з широкими надійними плечима. Остап стояв біля паркану, не наважуючись зайти, але й не їхав геть. Ніби серцем відчував, що сьогоднішній вечір не такий, як усі попередні.
— Покликала б його, — порадила мати.
— Ти впевнена? — Соломія зітхнула. — Він же…
— Знаю, — кивнула Стефанія. — Клич.
Вона накинула теплу хустку і вийшла на ґанок. За мить до Соломії долинув її голос:
— Остапе! Заходь до хати, чаю поп’ємо!
Рипнула хвіртка. Кроки на ґанку були обережними, ніби хлопець боявся злякати раптову вдачу. Потім двері відчинилися, і він зайшов — із палаючими від морозу вухами, збентежений, але з такою несамовитою надією в очах, що у Соломії перехопило подих.
— Здрастуй, Солю! — сказав він, і в цих двох словах умістилося все його кохання: просте і безумовне, як схід сонця.
— Здрастуй, Остапе, — відповіла вона. І раптом усі виправдання, які вона так довго готувала, здалися абсолютно зайвими.
Вони сиділи за столом утрьох. Пили гарячий чай із малиновим варенням, говорили про якісь дрібниці, про врожай, про погоду, про те, як Остап нещодавно перекрив дах на їхньому сараї. Це була звичайна сільська розмова, але в ній було стільки тепла, стільки відчуття справжнього дому, що Соломії хотілося плакати.
Коли Остап зібрався йти, вона зголосилася провести його до хвіртки. У морозному повітрі їхній подих перетворювався на густі хмарки пари. Над головою сяяли зорі — такі яскраві, яких ніколи не побачиш крізь київський смог.
— Я такий радий, що ти повернулася, — сказав Остап, пильно дивлячись їй в очі. — Дуже радий.
— Я теж, Остапе, — Соломія ледь усміхнулася. — Я теж рада.
Він помовчав, а потім вимовив те, що, мабуть, сотні разів повторював подумки за ці довгі місяці:
— Я чекав на тебе. І завжди буду чекати.
У його словах не було жодного докору чи вимоги — лише констатація факту, простого і непорушного, як ті зорі над їхніми головами.
Час минав. Соломія допомагала матері по господарству, хоча Стефанія всіляко намагалася оберігати її від важкої роботи, ніби інтуїтивно відчуваючи її стан. Остап приїжджав щовечора, мовчки брався за чоловічу роботу у дворі, вечеряв із ними, а перед тим як піти, довго говорив із Соломією про все на світі. З кожним днем вона все ясніше розуміла, що з цією людиною їй добре і напрочуд спокійно.
Через два тижні після свого повернення Соломія нарешті зважилася. Після вечері, коли Остап уже збирався додому, вона попросила його затриматися.
— Мені треба тобі дещо сказати, — вимовила вона, коли вони залишилися вдвох у напівтемних сінях. — Щось дуже важливе.
— Я слухаю тебе, Солю, — Остап подивився на неї серйозно, без тіні усмішки.
І вона розповіла. Все, як було. Про свій нещасливий шлюб, про зустрічі з Віктором, про почуття, що спалахнули між ними. А потім, зробивши глибокий вдих, прошепотіла:
— Я чекаю дитину, Остапе. Від нього. Від Віктора.
