Після короткої обідньої перерви суддя Коваленко повернувся на своє місце і кивнув стороні захисту.
— Адвокате Пархоменко, викликайте своїх свідків.
Денис підвівся.
— Сторона захисту викликає Марію Степанівну Ковальчук.
До трибуни свідка підійшла літня жінка. Вона трималася з тією особливою, непохитною гідністю, яка притаманна київським інтелігенткам старої школи. Її спина була прямою, а погляд — ясним і зосередженим. Віктор Гальченко в першому ряду невдоволено сопів, дивлячись на неї.
Вона склала присягу, і Денис підійшов до неї з м’якою, шанобливою усмішкою.
— Маріє Степанівно, розкажіть суду, що ви бачили вранці п’ятнадцятого жовтня.
Голос жінки лунав чисто і твердо:
— Я бачила, як двоє здорових, добре вдягнених юнаків знущалися з ветерана на милицях. Вони не давали йому пройти, аж поки він не впав. Потім я бачила, як вони з цього сміялися. А потім я побачила, як Діана спробувала йому допомогти, і як один із тих хлопців грубо схопив її за руку. Діана захистила себе і того хлопця з такою силою, яка була необхідна, і ні на грам більше.
— Ви записали це на відео?
— Так. Мій онук навчив мене користуватися камерою на смартфоні. І слава Богу, що навчив.
Денис знову програв повне відео на екрані. Цього разу — від самого початку і до моменту приїзду поліції. Суддя уважно дивився на кадри ескалації, на падіння Данила, на сміх мажорів.
— На вашу думку, Маріє Степанівно, чи нападала підсудна на цих юнаків? — запитав Денис.
— Ні. Вона захищала ветерана і себе. Це абсолютно різні речі.
Денис подякував їй і сів. Мирослава Кривенко вийшла для перехресного допиту. Вона розуміла, що атакувати літню жінку треба обережно, щоб не налаштувати суддю проти себе.
— Пані Ковальчук, вам сімдесят три роки, чи не так?
— Так.
— У такому віці зір та пам’ять часто підводять людей. Можливо, через стресову ситуацію ви не зовсім правильно інтерпретували те, що відбувалося до початку вашого запису? Можливо, хлопці просто невдало пожартували?
Марія Степанівна подивилася на адвокатку поверх своїх окулярів поглядом, здатним заморожувати воду.
— Шановна. Мені сімдесят три роки. Я бачила в цьому житті достатньо, щоб відрізнити “невдалий жарт” від жорстокості та вседозволеності. Ті юнаки були жорстокими. А ця дівчина була сміливою. І якщо ви зі своєю освітою не здатні побачити різницю — це ваші проблеми, а не моєї пам’яті чи зору.
У залі почулися приглушені смішки ветеранів. Суддя Коваленко ховав усмішку за документами. Кривенко підібгала губи і швидко сіла на місце.
— Наступний свідок сторони захисту — Данило Бойко, — оголосив Пархоменко.
Данило піднявся зі свого місця. Його шлях від лави до трибуни свідка зайняв удвічі більше часу, ніж мав би. Кожен крок на милицях, кожне перенесення ваги тіла лунало в абсолютній тиші зали як живе нагадування про ціну, яку він заплатив. Він важко опустився в крісло, притулив милиці до бар’єра і зустрівся поглядом із Денисом.
— Назвіть своє ім’я та військове звання для протоколу, — попросив адвокат.
— Данило Бойко. Старший солдат Збройних Сил України. Демобілізований за станом здоров’я.
— За яких обставин ви втратили ногу, Даниле?
Кривенко миттєво підвелася:
— Заперечую! Це не стосується суті справи!
— Це стосується статусу свідка і того, чому він пересувався на милицях, — різко відповів Денис.
— Заперечення відхилено. Свідок, відповідайте, — сказав суддя.
Голос Данила був рівним:
— Міна на сході. Початково ампутували нижче коліна, але через інфекцію довелося різати вище.
— Дякую за вашу службу, — щиро промовив Денис. — Розкажіть, що відбулося в кав’ярні.
Данило крок за кроком відтворив події того ранку. Знущання, блокування проходу, падіння. Його голос не тремтів, але Діана бачила, як його пальці з силою стискають підлокітники. Йому було боляче переживати це знову.
— Коли я впав, вони почали іржати і знімати мене на відео, — сказав він.
— Що зробила Діана Микитенко?
— Вона єдина в усьому залі підійшла до мене. Допомогла піднятися. Поставилася до мене з повагою.
— А коли потерпілі наблизилися до неї?
— Той, що світлий, схопив її за руку. Вона вирвалася і повалила його. Інший кинувся на неї, і вона перекинула його через себе. Жодних ударів. Я бачив, як на фронті хлопці застосовували менше стриманості до реальних ворогів, ніж вона до цих двох.
Кривенко підійшла до трибуни, її очі звузилися.
— Пане Бойко, ви проходите лікування від ПТСР, чи не так?
— Так.
— Ви приймаєте сильні медикаменти, які впливають на хімію мозку?
— Я приймаю ліки, які допомагають мені нормально функціонувати. Вони не викликають галюцинацій.
— Але вони впливають на сприйняття. До того ж, ви відчуваєте глибоку вдячність до підсудної, чи не так? Вона вам допомогла. Ви б хотіли їй віддячити? Наприклад… злегка прикрасивши реальність на її користь?
Денис зірвався на ноги:
— Заперечую! Прокурор тисне на свідка і маніпулює фактами!
— Знімається. Змініть тон, пані адвокат, — попередив суддя.
Але Кривенко вже досягла свого — вона посіяла зерно сумніву щодо об’єктивності Данила. Вона задоволено сіла на місце.
Денис викликав ще кількох свідків — будівельників, які снідали в кав’ярні. Незважаючи на спроби Кривенко їх заплутати, прості роботягяги твердо стояли на своєму: мажори спровокували конфлікт, а дівчина просто дала їм відсіч.
Годинник показував уже пополудень, коли Денис Пархоменко відклав свої нотатки.
— Ваша честь. Сторона захисту викликає свого останнього свідка на сьогодні. Полковника Романа Гончара.
Двері зали відчинилися, і всередину зайшов чоловік.
Він був у парадному однострої. Йому було за шістдесят, але він рухався з тією бездоганною, викарбуваною роками виправкою, яку неможливо зімітувати. У ньому відчувалася вага людини, яка командувала тисячами і несла відповідальність за їхні життя. Коли він проходив повз лави, ветерани рефлекторно випрямляли спини. Навіть суддя Коваленко мимоволі сів трохи рівніше.
Гончар склав присягу. Його голос лунав глибоко і потужно.
— Пане полковнику, — з повагою почав Денис. — Розкажіть суду про ваш зв’язок із підсудною.
— Я був командувачем медичних сил на напрямку, де старший бойовий медик Діана Микитенко проходила свою третю ротацію. Я особисто затверджував її рапорти і підписував подання на нагороди.
— Що ви можете сказати про її професійні якості?
— Вона врятувала щонайменше чотирнадцять важкопоранених військовослужбовців. Проводила сортування під артилерійським вогнем. Працювала по дві доби без сну у стабілізаційних пунктах. Це людина виняткової мужності і сталевих нервів.
— Експерт обвинувачення стверджував, що військовий досвід робить її небезпечною в цивільному житті, що вона схильна до неконтрольованої агресії. Що ви скажете на це?
Обличчя полковника стало суворим, наче висіченим з каменю.
— Я читав звіти про інциденти, де Микитенко стикалася з неадекватною поведінкою у стабпунктах — як із боку контужених бійців, так і місцевих. У кожному, я підкреслюю, в кожному випадку вона застосовувала рівно стільки сили, скільки було необхідно, щоб зупинити загрозу, і одразу поверталася до надання медичної допомоги. Вона вміє ламати людей, так. Але її дисципліна полягає в тому, що вона цього не робить.
Денис витримав паузу, щоб кожне слово полковника вкарбувалося у свідомість судді.
— Пане полковнику. Виходячи з вашого знання характеру Діани Микитенко, чи могла вона без причини накинутися на двох неозброєних юнаків?
Гончар подивився прямо на Діану, а потім перевів погляд на суддю.
— Ні. Якщо Діана Микитенко поклала когось на підлогу, значить, вони не залишили їй іншого вибору. І якщо вони пішли звідти лише з синцями, а не з переламаними кістками — це лише тому, що вона проявила до них милосердя, на яке вони не заслуговували.
Кривенко піднялася для перехресного допиту вкрай обережно. Навіть вона розуміла, що атакувати в лоб бойового полковника в залі, повній ветеранів, — це самогубство.
— Пане полковнику, ви не були присутні під час тих інцидентів особисто. Ви читали лише рапорти, чи не так?
— Рапорти, складені офіцерами, яким я беззаперечно довіряю. Так.
— Але ви погодитеся, що алгоритми дій на війні та в мирному Києві — це різні речі? Військове мислення відрізняється від цивільного.
— Так, відрізняється, — жорстко відрізав Гончар. — Військове мислення зазвичай краще і відповідальніше. Ми тренуємо його. Ми тестуємо його. Ми ставимо на нього людські життя.
Кривенко спробувала ще кілька формальних запитань, але полковник розбивав її аргументи з незворушністю бетонного доту. Зрештою вона здалася і сіла.
Суддя Коваленко глянув на годинник.
— Час вийшов. Оголошується перерва до дев’ятої ранку завтрашнього дня. Нагадую про заборону обговорювати деталі справи зі свідками.
Удар молотка пролунав над залою, і напруга трохи спала. Діана відчула, як її руки дрібно тремтять від відкату адреналіну.
Денис нахилився до неї.
— Полковник відпрацював ідеально. Суддя почув усе, що мав почути.
— Цього достатньо? — з надією спитала вона.
— Це максимум, який ми могли витиснути зі свідків. Але завтра найважливіший день.
— Чому?
— Тому що завтра, Діано, я викликаю на допит тебе. Суддя має почути твою історію твоїм власним голосом.
Діана відчула, як у шлунку знову утворилася крижана порожнеча.