Вона прокинулася в повній темряві. Серце калатало, мов після марш-кидка, а простирадла були наскрізь мокрі від холодного поту.
Електронний годинник на тумбочці світився червоними цифрами: 02:47. Діана проспала майже чотирнадцять годин поспіль. Її смартфон лежав поруч. Вона взяла його тремтячими пальцями і побачила, що екран буквально розривається від сповіщень.
Шістдесят три пропущені дзвінки. Понад двісті повідомлень у месенджерах. І соціальні мережі, які, здавалося, просто вибухнули за той час, поки вона спала. Хтось — можливо, хтось із поліції або працівників суду — “злив” інформацію про її арешт пресі. Історія розлетілася місцевими пабліками, телеканалами та новинними сайтами зі швидкістю лісової пожежі.
Але наратив кардинально відрізнявся від того, на який розраховував Віктор Гальченко.
Замість того, щоб змалювати її як неадекватну і небезпечну жінку, заголовки кричали зовсім про інше. “Бойову медикиню кинули за ґрати за захист ветерана з інвалідністю”. А трохи нижче: “Син київського забудовника фігурує у скандалі з булінгом військового”. Діана відкрила одне з посилань і побачила відео Марії Степанівни.
Його вже завантажили на всі можливі платформи, і за неповну добу воно набрало мільйони переглядів. Секція коментарів перетворилася на справжнє поле бою. Одні називали Діану героїнею, інші кричали, що вона вчинила самосуд. Більшість просто сперечалася про справедливість і про те, чи робить захист слабшого тебе злочинцем, якщо ти застосовуєш силу до “дітей”.
Але крізь увесь цей інформаційний шум пробивалося дещо інше. Те, чого Діана зовсім не очікувала побачити.
Вона побачила хештег: #ЯПідтримуюДіану. А поруч — посилання на велику краудфандингову платформу, де хтось абсолютно незнайомий відкрив збір коштів на оплату її послуг адвоката та судові витрати. За дванадцять годин банка зібрала понад півтора мільйона гривень.
Діана сиділа в темряві своєї старої квартири на Троєщині, невідривно дивлячись на екран. Вона бачила, як сума продовжує зростати в реальному часі. Незнайомі люди з усієї країни скидали по п’ятдесят, сто, тисячу гривень. І додавали повідомлення: “Тримайся, сестро”, “Дякуємо за службу”, “Справедливість є”. Вперше з того моменту, як на її зап’ястях клацнули кайданки, вона відчула щось більше, ніж просто тваринний страх і виснаження.
Вона відчула, що в цій битві вона більше не сама.
Телефон вібрував у руках. Прийшло повідомлення з невідомого номера. Діана відкрила його і довго дивилася на текст, поки екран не згас. Вона не знала імені відправника, але слова несли в собі вагу, яка виходила далеко за межі звичайної підтримки.
“Своїх не кидаємо. Наші їдуть”.
Ці кілька слів повисли в тиші квартири як найважливіша обіцянка. Або як найстрашніша погроза — залежно від того, по який бік барикад ти знаходився. За хвилину прийшло ще одне повідомлення. “Третя рота бачила відео. Ми мобілізуємось”. А потім ще одне. І ще.
Повідомлення сипалися до самого ранку, наче артилерійські залпи. Кожне з різних номерів, від різних людей із різних куточків країни. Але суть була однаковою. Ветерани почули. І вони не збиралися дозволити системі просто так знищити одну зі своїх. Діана сиділа на ліжку, обхопивши коліна руками, і відчувала, як за стінами її кімнати підіймається щось величезне, стихійне і невідворотне.
Вона так і не змогла заснути. О п’ятій ранку Діана здалася, пішла в душ і вперше за дві доби змила із себе запах лікарні та поліцейського ізолятора. Вона одягла чистий, свіжий одяг, який здавався дивним і незвичним після тюремної роби та закривавленого медичного костюма. Заварила собі міцну каву, стала біля вікна на кухні і дивилася, як над містом сходить сіре осіннє сонце, гадаючи, що принесе цей день.
Відповідь прийшла о пів на восьму у вигляді чіткого, ритмічного стуку у двері.
Діана глянула у вічко і побачила чоловіка років п’ятдесяти. Він був одягнений у парадний військовий однострій. На його грудях виблискували планки десятків нагород, які зазвичай надягають лише на державні свята або похорони побратимів. Вона відчинила двері.
— Пані Микитенко? Я Головний сержант Валерій Воля. — Він простягнув їй руку. — Перепрошую за такий ранній візит.
Діана потиснула його долоню. Хватка була твердою, але обережною — так тиснуть руку люди, які чудово знають свою силу і вміють її контролювати.
— Це ви писали мені вночі?
— Так, я. Дозволите увійти?
Вона відступила вбік, пропускаючи його. Воля зайшов до квартири з виправкою людини, яка звикла інспектувати передові позиції. Його погляд миттєво зчитав усі деталі: дешеві меблі, порожній холодильник, який виднівся через прочинені двері кухні, загальне відчуття життя, яке існує в режимі виживання, а не комфорту.
— Живете самі? — запитав він.
— Так.
— Рідні є?
— Батьків давно немає. Братів чи сестер теж.
Воля кивнув, ніби це лише підтвердило те, що він і так знав.
— Капітан Чорна ввела мене в курс справи. Я також уважно переглянув відео з кав’ярні та почитав злиті протоколи. Ви захистили ветерана від фізичного нападу мажорів.
— Данило Бойко. Він втратив ногу під час важких боїв. А тепер МСЕК вивертає йому душу навиворіт через папери, — тихо сказала Діана.
Щелепа сержанта Волі напружилася.
— Суть у тому, що ви побачили нашого брата в біді. І ви діяли. Це єдине, що має значення.
— Я вже не військова. Я звичайна медсестра.
— Ви служили. Ви проливали кров на Сході. Формально ви можете бути цивільною, але коли справа доходить до захисту своїх, це не має жодного значення.
Він дістав із кишені кітеля свій смартфон і розблокував екран.
— Подивіться на це. Це наша реакція за останню ніч.
Діана сфокусувала погляд. Це була гугл-таблиця із сотнями прізвищ, розбитих по підрозділах і містах. Діючі військові у відпустці. Ветерани. Волонтери. Напроти кожного прізвища стояла відмітка: “Виїхав”, “Квитки на потяг взяті”, “Підтверджено”.
— Що це? — у Діани перехопило подих.
— Це ваша лінія оборони. Кожна людина в цьому списку буде присутня на вашому суді. Дехто їде з іншого кінця країни. Дехто скасував важливі плани. Усі вони будуть там, тому що почули, що ви зробили. І вони не дозволять системі розчавити вас наодинці.
Вона відчула, як ноги стають ватними, і важко опустилася на старенький диван.
— Я не розумію… Я ж не знаю цих людей.
— Зате вони знають вас. Або те, що ви уособлюєте. Кожен із них хоча б раз у житті бачив, як сильні знущаються зі слабких, і відчував себе безпорадним. Але ви не були безпорадною. Ви дали здачі. Це робить вас дуже небезпечною для таких людей, як Гальченко. І дуже важливою для таких людей, як ми.
— Але ж суд тільки через два місяці…
— Суд у п’ятницю. Через чотири дні.
Діана різко підняла голову.
— Що?!
— Гальченко використав усі свої зв’язки. Його адвокати подали екстрене клопотання про прискорення процесу, посилаючись на “резонанс справи” та “небезпеку для їхніх клієнтів”. Суддя це задовольнив. Вони хочуть розтоптати вас до того, як суспільна думка остаточно перейде на ваш бік. Ваш адвокат має зателефонувати з хвилини на…
Телефон Діани ожив. На екрані висвітився номер Дениса Пархоменка. Вона увімкнула гучний зв’язок.
— Ти вже бачила новини про дату суду? — голос адвоката лунав так, ніби він біг марафон. Його дихання було уривчастим. — Адвокати Гальченка просто бульдозером переїжджають процедуру. Вони хочуть закрити справу, поки історія не стала міжнародною. Чотири дні! У мене немає часу нормально опитати свідків, немає часу підготувати експертизи! Ми просто прийдемо туди і будемо сподіватися на диво.
— Хіба вони можуть так просто змінити дату? — спитала Діана.
— Юридично? Ні. Фактично? Якщо в тебе є мільйони і правильні номери в телефонній книзі — так. Я вже подав апеляцію, але її відхилили. Ми йдемо до суду в п’ятницю. Готові ми чи ні.
Сержант Воля нахилився до телефону.
— Це Головний сержант Валерій Воля. Я зараз сиджу поруч із пані Микитенко. Скажіть мені чітко: що вам потрібно для перемоги?
На тому кінці запанувала тиша.
— З ким я розмовляю?
— З людиною, яка дуже зацікавлена в тому, щоб Діана отримала справедливий вирок.
— Ви плануєте щось незаконне? — обережно запитав Денис.
— Я планую заповнити залу і весь простір навколо суду кожним ветераном, який зможе доїхати до Києва. Я хочу, щоб суддя і прокурор на власні очі побачили, проти кого вони пішли. Це незаконно?
Знову тиша, а потім — нервовий смішок Пархоменка.
— Ні. Насправді це геніально. Візуальна репрезентація характеру і підтримки громади має колосальний психологічний вплив на суд. Скількох людей ви можете гарантувати?
Воля спокійно глянув на екран свого смартфона.
— На цю хвилину — чотириста сімдесят два підтверджених. До п’ятниці буде понад шістсот.
Діана почула, як Денис тихо присвиснув у трубку.
— Це дуже багато військової форми.
— У цьому і є сенс.
— Добре, з цим я зможу працювати, — голос адвоката став зібраним, він знову перейшов у режим планування. — Але мені потрібно ще дещо. Мені потрібен свідок, який зможе підтвердити характер Діани в екстремальних умовах. Людина з беззаперечним авторитетом. Той, хто бачив її в бою і може пояснити судді, що її реакція була професійною, а не “спалахом агресії”.
— Я можу знайти вам десяток таких хлопців, — сказав Воля.
— Мені не треба десяток. Мені потрібен один. Найправильніший. Людина, чиє звання і статус змусять прокурора мовчати.
Сержант Воля повільно усміхнувся. І це була не та усмішка, яку ви хотіли б побачити на обличчі свого ворога.
— Здається, я знаю, кому саме треба подзвонити.
Він натиснув відбій і відразу набрав інший номер. Відійшов до вікна, очікуючи на відповідь. Коли на тому кінці підняли слухавку, тон Волі став ідеально вивіреним, по-військовому чітким.
— Пане полковнику, бажаю здоров’я. Це Валерій Воля. Мені потрібна ваша послуга, і справа не терпить відлагань… Так, я знаю, що ви у відставці. Але це стосується не служби. Це стосується колишньої бойової медикині, яка заступилася за нашого побратима, і тепер її намагається закатати в асфальт один столичний забудовник… Її звати Діана Микитенко.
Воля зробив паузу, слухаючи співрозмовника.
— Так, точно. Орден “За мужність”. Три ротації. Чотирнадцять підтверджених евакуацій з-під вогню. Суд у п’ятницю вранці, в Києві… Ні, пане полковнику, я прошу вас виступити свідком характеру. Суддя має почути про її службу від людини, яка для військових має авторитет, рівний Богу… Дякую, Романе. Чекаємо.
Сержант скинув виклик і обернувся до Діани.
— Полковник Роман Гончар. Колишній командувач медичних сил вашого напрямку. Він сідає на найближчий потяг і завтра буде в Києві.
Діана дивилася на нього, відчуваючи, що все це відбувається ніби в паралельній реальності.
— Це якесь божевілля. Це схоже на підготовку до повномасштабного наступу.
— Це і є наступ, Діано. Просто інший тип війни.
Валерій Воля сів навпроти неї. Його обличчя стало кам’яним, очі випромінювали непохитну рішучість.
— Віктор Гальченко думає, що може вас розчавити, бо у вас немає влади, грошей і потрібних знайомств. Але він от-от дізнається, що існують зв’язки, які не відображаються на банківських рахунках. Існує сила, яку неможливо купити. І деякі битви виграє зовсім не той, хто заніс найбільше грошей.