Наступні чотири дні пролетіли з сюрреалістичною швидкістю, яка буває лише під час інтенсивних бойових дій. Усе відбувалося занадто швидко, щоб мозок встигав це обробляти, але кожна деталь випалювалася в пам’яті з кришталевою ясністю.
Денис Пархоменко працював по вісімнадцять годин на добу, вибудовуючи лінію захисту. Він постійно координував дії із сержантом Волею, який узяв на себе логістику ветеранського руху, і паралельно намагався втримати свідків, яких юристи Гальченка почали систематично та брудно залякувати.
Марія Степанівна, та сама інтелігентна бабуся з відеозаписом, почала отримувати нічні дзвінки з погрозами. Будівельники, які снідали в кав’ярні і бачили конфлікт, раптом дізналися, що їхньою фірмою-підрядником зацікавилася Податкова служба. А до кав’ярні “Ранкова кава” вже наступного ранку завітала позапланова перевірка з Держпродспоживслужби, погрожуючи закрити заклад через нібито знайдені санітарні порушення.
Але Гальченко недооцінив одну важливу річ: українську впертість. Ніхто не відступив. Марія Степанівна просто вимкнула звук на телефоні вночі, будівельники послали перевіряльників слідом за російським кораблем, а бариста Максим публічно заявив, що кав’ярня працюватиме навіть у наметі на вулиці, якщо доведеться.
Діана провела ці дні в густому тумані підготовки. Вона годинами сиділа в офісі Дениса, перечитуючи свої військові характеристики, медичні протоколи та рапорти. Денис запросив знайомого кримінального психолога, який тренував її відповідати на агресивні запитання так, щоб не звучати завчено чи ворожо.
— Вони будуть малювати вас як неадекватну особу, — попереджав психолог, крокуючи кабінетом. — Як людину, яка не змогла залишити війну на фронті. Яка бачить загрозу в будь-якому кривому погляді і відповідає на слова непропорційним насильством. Вам потрібно залишатися максимально спокійною, правдивою і людяною. Суддя повинен бачити перед собою людину, а не бойову машину.
— Але я і є людина, — тихо сказала Діана.
— Я знаю. Але адвокати обвинувачення будуть доводити протилежне. Вони використають ваш досвід проти вас. Контрудар має полягати у вашій витримці та емпатії.
Тим часом медійний цирк навколо її будинку лише набирав обертів. Журналісти та оператори з камерами чергували біля її старенької панельки на Троєщині так щільно, що сусіди почали обурюватися. Репортери намагалися перехопити її біля під’їзду, тицяючи мікрофони в обличчя і вигукуючи провокативні запитання про те, чи не соромно їй калічити дітей. Діана навчилася говорити сухе “без коментарів” і йти далі, ігноруючи спалахи камер.
Але була й інша сторона. Збір коштів на її підтримку перетнув позначку в три мільйони гривень. До офісу адвоката мішками приходили паперові листи з усієї країни. Люди сперечалися про її вчинок у транспорті, на кухнях і в телевізійних ток-шоу, перетворюючи її на символ того правосуддя, якого так бракувало суспільству.
У четвер увечері, напередодні суду, Валерій Воля з’явився на порозі її квартири з двома великими піцами та товстою текою документів.
— Їж, — безапеляційно наказав він, ставлячи коробки на кухонний стіл. — Виглядаєш як примара.
— Я і почуваюся як примара, — зітхнула Діана, відчуваючи, як від запаху гарячої випічки шлунок зводить спазмом.
— Добре. Значить, ти сприймаєш усе серйозно. — Він відкрив теку. — Це список свідків Гальченка. Його адвокати тягнуть до суду “незалежних експертів”, які будуть розповідати про вплив військової підготовки на психіку. Психологів, які розкажуть про травму бідних хлопчиків. Та купу “свідків характеру” з їхнього елітного оточення.
Діана взяла шматок піци, хоча апетиту зовсім не було.
— А що є в нас?
— У нас є Марія Степанівна з її оригінальним відео. У нас є Данило Бойко, який розповість, як усе було насправді. Є будівельники. І є полковник Гончар, який підтвердить твою професійність, — Воля зробив паузу і хитро примружився. — А ще в нас є сюрприз. Те, про що Гальченко поки навіть не підозрює.
— Що саме?
— У його синочка Тимура є історія. Юнацька, закрита від публіки. Але я маю знайомих, які знають людей, котрі нічого не забувають. Три гучні інциденти у двох різних елітних гімназіях. Булінг, бійки. Один випадок закінчився тим, що вони з дружками зіштовхнули зі сходів хлопця на інвалідному візку. Справу зам’яли за дуже великі гроші, а школі подарували новий спортзал. Пархоменко завтра вранці подає клопотання про розсекречення цих матеріалів для встановлення “патерну поведінки”.
Діана відчула, як усередині спалахує іскра надії.
— Суддя дозволить це долучити?
— Може й відхилити. Але навіть якщо відхилить, сам факт того, що ми піднімемо це питання в залі, змусить суддю зрозуміти, з ким він має справу.
Сержант Воля відкинувся на спинку стільця, пильно дивлячись на неї.
— Як ти тримаєшся? Чесна відповідь.
— Я боюся, — зізналася Діана, опускаючи очі. — Я боюся програти, звісно. Але найбільше я боюся, що навіть якщо я виграю, це тепер моє клеймо на все життя. “Та сама неадекватна медсестра, яка побила дітей у кав’ярні”. Ось що люди пам’ятатимуть.
— Деякі — так. А інші пам’ятатимуть жінку, яка встала, коли всі решта сиділи, підібгавши хвости, — спокійно відповів Воля. — Ти не можеш контролювати свою спадщину, Діано. Ти можеш контролювати лише свої вчинки. Твій вибір врятував гідність людини. Іноді це важливіше за все інше.
Тієї ночі вона майже не спала. Їй знову снилися зали судів, що перетворювалися на окопи, і лунав голос Гальченка, який наказував їй знати своє місце.
Вона піднялася о п’ятій ранку. Прийняла душ. Одягла єдиний по-справжньому діловий костюм, який мала — світло-сірі брюки та білу блузу. Денис особисто затвердив цей образ: професійний, зібраний, що викликає довіру, але без зайвої агресії. Вона подивилася в дзеркало і ледь упізнала себе. Коли вона встигла так схуднути? Звідки взялися ці глибокі тіні під очима?
Пархоменко заїхав за нею о сьомій. Він виглядав виснаженим, але його очі блищали від кофеїну та бойового адреналіну.
— Готова? — запитав він, коли вона сіла в авто.
— Ні.
— От і чудово. Значить, ти адекватно оцінюєш реальність.
Він вирулив на проспект, прямуючи в бік Подільського суду.
— Слухай мене уважно. Це буде брудна гра. Головна адвокатка Гальченка — Мирослава Кривенко. Вона шалено дорога і абсолютно безпринципна. Її фірмовий стиль — психологічно ламати людей під час допиту. Вона буде провокувати тебе. Буде намагатися вивести з рівноваги, щоб ти підвищила голос або показала злість. Не ведися на провокації.
— Я не буду.
— Скажи це так, щоб я повірив.
— Я не поведуся на провокації, — твердо відкарбувала Діана.
— Вже краще, — Денис різко повернув на перехресті. — Пам’ятай правила. Короткі відповіді. Тільки факти. Не давай жодних пояснень, якщо тебе прямо не просять. Якщо чогось не знаєш — кажи “не знаю”. Якщо не пам’ятаєш — “не пам’ятаю”. Ніколи не вгадуй і ніколи не бреши. Кожне твоє зайве слово вона перетворить на зброю проти тебе.
Вони під’їхали до будівлі суду за п’ятнадцять хвилин до восьмої. Діана очікувала побачити натовп репортерів, але те, що відкрилося її очам, змусило в неї перехопити подих.
Уся площа перед судом була заповнена людьми у військовій формі.
Їх були сотні. Більше, ніж будь-хто міг собі уявити. Вони стояли ідеальними, рівними шеренгами, немов на ранковому шикуванні. Хтось був у парадному однострої, хтось у затертому пікселі. Чорні, бордові, зелені та сині берети різних родів військ. Чоловіки і жінки різного віку. Вони стояли абсолютно мовчки, нерухомо, наче витесані з граніту. Це була демонстрація такої дисципліни і такої сили, що рух транспорту на вулиці просто завмер, а журналісти з камерами тулилися десь на узбіччі, не наважуючись підійти ближче.
Діана вийшла з машини Пархоменка і просто завмерла, не в змозі зробити й кроку.
Ніби з-під землі біля неї виріс сержант Воля.
— П’ятсот вісімнадцять чоловік, — тихо сказав він. — І ще кілька десятків уже всередині, зайняли місця в залі. Ми тут із п’ятої ранку.
— Це… — у Діани не було слів. Горло здавило спазмом. — Це просто неймовірно.
— Це те, що буває, коли ти не кидаєш своїх. Ходімо, нам час.
Ветерани розступилися, утворюючи живий коридор. Діана йшла крізь цей стрій, відчуваючи себе так, ніби її ведуть чи то на розстріл, чи то на коронацію. Жоден із військових не промовив ані слова. Жоден не порушив строю. Але кожен із них зустрічався з нею поглядом, коли вона проходила повз. І в цих поглядах вона бачила повагу, вдячність і ту саму мовчазну, стриману лють, яку ці люди готові були випустити на волю за першої ж потреби.
Сходи суду кишіли репортерами, але ветеранський кордон тримав їх на шанобливій відстані. Діана пройшла всередину, не відповідаючи на вигуки про “право на насильство” та “синдром війни”.
Коридори суду були задушливими. У залі засідань на третьому поверсі вже яблуку ніде було впасти. Усі вільні лави для слухачів були зайняті військовими; ті, кому не вистачило місця, стояли щільною стіною вздовж стін.
За столом обвинувачення вже сиділа Мирослава Кривенко разом зі своєю командою — трьома молодими юристами в ідеальних костюмах. Самій Кривенко було за п’ятдесят, її коротка стрижка і дорогий діловий костюм випромінювали крижаний професіоналізм. Вона глянула на Діану з холодною, хижою посмішкою.
Віктор Гальченко сидів у першому ряду відразу за прокурором, по обидва боки від нього вмостилися його син Тимур та Марк. Обидва мажори виглядали наляканими, вони раз у раз нервово озиралися на море військової форми, що заповнило залу. Сам Віктор намагався тримати марку, показово перевіряючи щось у телефоні, але його пальці ледь помітно тремтіли від напруги.
А за столом захисту, трохи позаду Дениса, сидів Данило Бойко. На ньому знову була чиста форма, на грудях виблискували нагороди. Він твердо спирався на милиці навіть сидячи. Коли їхні погляди зустрілися, він коротко, впевнено кивнув. І від цього жесту Діана відчула, як сталевий стрижень усередині неї знову стає на місце.
Секретар голосно оголосив:
— Прошу всіх встати. Суд іде.
Суддя Коваленко зайшов до зали і зайняв своє місце. Він окинув поглядом переповнене приміщення, зупинившись на кількості людей у формі. Його брови здивовано поповзли вгору.
— Безпрецедентна явка слухачів, — сухо зауважив він, розкладаючи папери. — Сподіваюся, всі присутні розуміють, що будь-яке порушення порядку або вигуки з місця призведуть до негайного видалення із зали суду?
Ветерани відповіли абсолютною, непохитною тишею.
— Чудово, — кивнув суддя. — Оголошується судове засідання у справі Микитенко Діани. Переходимо до вступних промов. Слово надається стороні обвинувачення.