Мирослава Кривенко підвелася зі свого місця з грацією хижака, який точно знає, що жертва загнана в кут. Вона вийшла на середину зали, бездоганно одягнена, впевнена і спокійна.
— Ваша честь, — почала вона, і її голос заповнив приміщення м’яким, але владним тембром. — Ця справа — про насильство. Про те, що відбувається, коли людина з серйозною військовою підготовкою вирішує, що насильство — це єдина правильна відповідь на звичайні слова. Про те, що буває, коли хтось приносить війну на мирні вулиці Києва і відмовляється залишати її на полі бою.
Вона витримала драматичну паузу і вказала рукою на стіл обвинувачення.
— Тимур Гальченко та Марк Панасюк — звичайні вісімнадцятирічні юнаки. Студенти. Сини. У них усе життя попереду. Точніше, було попереду. Поки одного ранку вони не зайшли випити кави і не мали нещастя зіткнутися з підсудною — людиною, яка просто не вміє жити в цивільному суспільстві.
Денис Пархоменко навіть не ворухнувся, хоча Діана бачила, як побіліли кісточки його пальців.
— Захист намагатиметься переконати вас, ваша честь, що це була самооборона, — продовжила Кривенко. — Вони показуватимуть відео якоїсь штовханини. Можливо, там лунали слова, які не мали б лунати. Але запитайте себе: чи виправдовує словесна суперечка фізичну розправу? Чи дає чиєсь роздратування право професійно калічити двох юнаків?
Адвокатка зробила кілька кроків, дивлячись просто на суддю.
— Ми викличемо експертів, які доведуть: людина з бекграундом підсудної становить загрозу, навіть коли сама цього не усвідомлює. Її дії того ранку були не захистом. Це був агресивний, непропорційний і злочинний напад. І я впевнена, що суд винесе єдино правильне рішення — ізолювати цю небезпечну особу від суспільства.
Кривенко сіла на місце. У залі панувала напружена тиша. Ветерани на лавах мовчали, але повітря стало таким густим, що його, здавалося, можна було різати ножем.
— Слово надається стороні захисту, — беземоційно вимовив суддя Коваленко.
Денис підвівся. У ньому не було театральності Кривенко. Він виглядав як людина, що спала чотири години за останні три доби і просто хоче домогтися правди.
— Ваша честь. Моя клієнтка сидить ось тут. Діана Микитенко. Колишня бойова медикиня. Медсестра реанімації. Людина, яка має державні нагороди за порятунок життів під ворожим вогнем.
Він зробив крок уперед.
— А ще вона важить п’ятдесят п’ять кілограмів, її зріст — метр шістдесят, і вона не спала тридцять одну годину, коли зайшла в ту кав’ярні. Тепер подивіться на потерпілих. Тимур Гальченко: метр вісімдесят п’ять, вага під дев’яносто. Марк Панасюк: метр вісімдесят, вага вісімдесят п’ять. Разом вони переважають мою клієнтку майже на сто кілограмів. Вони були молодими, повними сил і цілеспрямовано шукали конфлікту.
Денис дістав планшет.
— Сторона обвинувачення хоче переконати вас, що Діана Микитенко небезпечна через свій військовий досвід. Але саме завдяки цьому досвіду інцидент завершився синцями, а не зламаними кістками. Вона застосувала мінімально необхідну силу, щоб зупинити агресію, і миттєво відступила. Це не хуліганство. Це хрестоматійна самооборона. І ми це доведемо.
Він повернувся за стіл. Суддя кивнув.
— Сторона обвинувачення, викликайте першого свідка.
— Просимо викликати Тимура Гальченка.
Світловолосий мажор підвівся і попрямував до місця для дачі свідчень. Він був ідеально проінструктований: стримані рухи, погляд трохи опущений, жодної нахабної посмішки. Справжня жертва обставин. Після складання присяги Кривенко підійшла до нього з материнською турботою.
— Тимуре, я знаю, що згадувати це важко, — м’яко сказала вона. — Розкажи суду, що сталося п’ятнадцятого жовтня.
— Ми з Марком зайшли поснідати перед парами, — голос хлопця злегка тремтів, і Діана мусила визнати, що актором він був непоганим. — Ми просто стояли, пили каву. Аж тут зайшов чоловік на милицях. Йому було важко йти, він хитався. Нам стало його дуже шкода.
Денис ледь помітно стиснув щелепи.
— Продовжуй, — заохотила адвокатка.
— У кутку сиділа оця жінка, — Тимур вказав на Діану. — Вона дивилася на нас дуже агресивно. Прямо пропалювала поглядом. А потім чоловік на милицях випадково втратив рівновагу і впав. Ми хотіли йому допомогти! Але не встигли. Ця жінка підскочила, почала на нас кричати.
— Що саме вона кричала?
— Казала, що ми його штовхнули. Наказала нам забиратися геть. Ми намагалися пояснити, що це нещасний випадок, але вона була ніби не в собі. Вона підійшла впритул. Я просто виставив руку, щоб зберегти дистанцію, а вона… вона накинулася на мене. Викрутила мені руку, кинула на підлогу. Мені здалося, вона мене вб’є. Я ще ніколи в житті так не боявся.
Кривенко витримала ідеальну паузу, дозволяючи цим словам осісти в залі.
— Дякую, Тимуре. У мене більше немає запитань.
Суддя Коваленко перевів погляд на захист.
— Адвокате Пархоменко, ваш перехресний допит.
Денис піднявся, тримаючи в руках планшет. Він підійшов до свідка не поспішаючи.
— Тимуре, ви стверджуєте, що вам стало дуже шкода Данила Бойка, коли ви побачили його на милицях. Це так?
— Так.
— І ви хотіли йому допомогти?
— Ми збиралися…
— Ви йому запропонували допомогу? Так чи ні?
— Ні, але…
— “Так” чи “ні”, Тимуре? — жорсткіше повторив Денис.
— Ні.
Пархоменко розблокував екран планшета.
— Ваша честь, прошу долучити до матеріалів відеозапис, зроблений свідком на місці подій, і дозволити його відтворення.
Суддя кивнув. Денис підключив планшет до монітора в залі. На екрані з’явилося відео, зняте Марією Степанівною. Звук був напрочуд чітким.
— Тимуре, послухайте це і скажіть, чи впізнаєте ви свої слова, — Денис натиснув “play”.
З динаміків пролунало єхидне: “Що з ногою? З моноколеса впав? Жорстко, мабуть, полетів. Забув шолом надягнути?”.
Тимур почервонів.
— Це ви говорили? Так чи ні? — запитав Денис.
— Ми просто питали…
— Це ваші слова?
— Так.
— А тепер слова вашого друга Марка. — Денис знову натиснув на відтворення. “Слухай, може, тобі таксі викликати? Скинь геолокацію, бо пішки ти явно не дійдеш”. — І відразу після цього на записі пролунав гучний, знущальний регіт Тимура.
— Ви сміялися, коли ваш друг казав це? — холодно поцікавився Пархоменко.
Тимур кинув панічний погляд на батька, але Віктор Гальченко сидів з кам’яним лицем.
— Я міг засміятися.
— Ви “могли засміятися”, чи ви сміялися?
— Сміявся.
— Ви стверджуєте, що Данило Бойко впав “випадково”. Але на відео чітко видно, як він намагається пройти повз вас, а ви з Марком постійно зміщуєтеся, перекриваючи йому дорогу. Ви блокували йому прохід?
— Ні, ми просто там стояли.
Денис перемотав відео і показав цей момент знову: Данило робить крок вліво — мажори дзеркалять його рух.
— Оце називається “просто стояли”? — з іронією спитав адвокат.
Кривенко миттєво підскочила:
— Заперечую! Захисник тисне на свідка!
— Знімається, — кивнув суддя. — Адвокате, переходьте до суті.
— Добре, — Денис зупинив відео на моменті, коли Діана підійшла до них. — Ви сказали, що просто виставили руку, аби зберегти дистанцію. Давайте подивимося на вашу дистанцію.
Він збільшив кадр. На екрані було чітко видно, як рука Тимура агресивно і міцно хапає зап’ястя Діани. Його пальці були стиснуті.
— Це називається “зберегти дистанцію”, Тимуре? Чи це називається “застосувати фізичну силу без згоди”?
Хлопець стиснув зуби:
— Вона мені погрожувала!
— Тим, що сказала вам піти геть? Оце погроза? Чи ви просто звикли, що можете робити що завгодно, і ніхто ніколи не сміє робити вам зауважень?
— Заперечую! — знову крикнула Кривенко. — Домисли!
— Знімається, — погодився суддя. — Адвокате Пархоменко.
Денис зробив крок ближче до трибуни свідка.
— Тимуре, чи звинувачували вас раніше в булінгу та нападах на інших людей, зокрема на осіб з інвалідністю?
Кривенко зірвалася з місця, наче ошпарена.
— Заперечую! Ваша честь, це обурливо! Свідок не є підсудним! Його шкільне минуле не має жодного відношення до цієї справи!
— Це має пряме відношення до встановлення патерну поведінки і достовірності свідчень, — спокійно парирував Денис.
Суддя Коваленко суворо подивився на обох юристів.
— Заперечення приймається. Адвокате Пархоменко, обмежтеся подіями п’ятнадцятого жовтня.
Денис слухняно кивнув, але Діана бачила, як блиснули його очі. Він посіяв сумнів. Суддя — не сліпий, він усе зрозумів.
— Більше запитань не маю, — сказав Денис і сів на місце.
Наступним викликали Марка Панасюка. Його свідчення були майже слово в слово скопійовані з розповіді Тимура. Занадто ідеально, занадто завчено. Денис розгромив його так само методично, показавши суду, що версія хлопців розсипається при першому ж зіткненні з об’єктивними доказами.
Після невеликої перерви Кривенко викликала свого “козиря” — експерта.
— Сторона обвинувачення викликає доктора психологічних наук Валентина Костюка.
На місце свідка піднявся чоловік років шістдесяти з борідкою та в окулярах. Його регалії Кривенко зачитувала хвилин п’ять: професор, автор монографій про поствоєнний синдром, експерт із психології агресії.
— Докторе Костюк, — почала адвокатка з повагою. — Чи могли б ви пояснити суду, як саме військова підготовка і перебування в зоні бойових дій впливають на психіку людини?
— Звісно. Бойовий досвід формує специфічні нейронні зв’язки. Військових вчать миттєво ідентифікувати загрозу і нейтралізувати її силою. У цивільному житті це часто призводить до так званої гіперпильності. Людина може сприймати звичайний побутовий конфлікт як смертельну небезпеку і реагувати на нього непропорційним насильством.
Кривенко переможно подивилася на Діану.
— Тобто, на вашу думку, людина з військовим досвідом підсудної могла неправильно оцінити ситуацію в кав’ярні?
— Абсолютно. Стомленість після тривалої зміни лише посилила цей ефект. Її реакція — це типовий зрив механізмів контролю. Вона не захищала когось, вона реалізувала закладений бойовий алгоритм щодо осіб, які просто здалися їй ворогами.
Слова експерта звучали вбивчо переконливо. Діана відчула, як холод підступає до серця. Він одним реченням перекреслив усю її людяність, перетворивши на зламаний механізм.
— Дякую, пане експерте, — Кривенко сіла.
Денис Пархоменко підвівся для перехресного допиту. Його голос був тихим, але дуже чітким.
— Докторе Костюк. Ви колись особисто обстежували Діану Микитенко?
— Ні.
— Ви розмовляли з її безпосередніми командирами?
— Ні.
— Тоді, можливо, ви вивчали її офіційну медичну та психологічну справу військово-лікарської комісії?
— Мені не надавали цих документів. Я роблю висновок на основі загальних патернів поствоєнного синдрому.
Денис дістав із папки документ із мокрими печатками.
— Ваша честь, прошу долучити до матеріалів справи офіційний висновок ВЛК та психолога військової частини, зроблений перед демобілізацією моєї клієнтки.
Суддя кивнув.
— Докторе Костюк, — продовжив Денис, підходячи до свідка. — У цьому висновку чорним по білому написано, цитую: “Демонструє виняткову емоційну стабільність у критичних ситуаціях. Здатна приймати зважені рішення під стресом. Ознак ПТСР чи неконтрольованої агресії не виявлено”. Це якось змінює ваше бачення?
— Я вже сказав, що говорю про загальну статистику, — насупився експерт. — Підготовка все одно лишає слід.
— Тобто ви стверджуєте, що будь-який ветеран є потенційно небезпечним для суспільства за замовчуванням? — різко запитав Денис.
Кривенко підскочила:
— Заперечую! Експерт цього не казав!
— Я перефразую, — не змигнув оком Денис. — Докторе, чи є у вас бодай один науковий доказ того, що Діана Микитенко страждає на гіперпильність, про яку ви тут так гарно розповідали?
— Ні. Точних даних щодо неї в мене немає.
— Отже, ваші свідчення — це просто теоретичне припущення, яким сторона обвинувачення намагається замазати брудом героїню війни?
— Заперечую! Захисник вдається до маніпуляцій! — голос Кривенко зірвався на крик.
— Заперечення приймається, — спокійно сказав суддя Коваленко, але в його очах читалося все. Він щойно побачив, що експертиза обвинувачення — це пустушка.
— Немає запитань, ваша честь, — Денис закрив свою папку і повернувся на місце. Він подивився на Діану і ледь помітно кивнув.
Вони щойно відбили першу хвилю штурму. Але попереду був їхній хід.