Надія всією душею, до найменшого трепету в грудях, ненавиділа Соломію. Ось уже два роки ця жінка отруювала їй життя, не даючи спокою Андрієві, її коханому чоловіку. Соломія, здавалося, була скрізь: нескінченно підстерігала його біля виходу з місцевої амбулаторії, ніби випадково натрапляла на нього біля сільського магазину, лукаво посміхалася і кидала такі млосні погляди, від яких у Надії все всередині переверталося.
Молода та вродлива лікарка зовсім не соромилася присутності законної дружини. Вона ніби отримувала якусь химерну насолоду від того, як Надія супилася, нервово перебирала пальцями пасок сукні й лише невдоволено підтискала губи. Скільки разів Надія, не витримуючи, зривалася! Вона підходила до Соломії, сичала їй просто в обличчя, вимагаючи, щоб ця розлучниця нарешті дала спокій її родині.
Але тридцятирічна красуня лише дзвінко реготала у відповідь, закидаючи назад своє розкішне темне волосся. Вона з легкою зневагою кидала Надії, що її Андрій їй абсолютно не потрібен, адже він для неї вже «старий» — як-не-як, сорок років виповнилося. Сорокарічний чоловік, який для Надії був уособленням мужності, надійності та життєвої мудрості, для випещеної Соломії виявився просто літнім дядьком. Лікарка кидала ці недбалі фрази легко, наче зовсім не розуміючи, що кожним своїм словом безжально шматує серце Надії.
— Та здався мені ваш Андрій! Мені молодого хочеться! Та ще й при грошах, з перспективами, і щоб кохав мене до нестями! — безсоромно заявляла Соломія, дивлячись на дружину свого водія з відвертою насмішкою в очах.
Ці слова різали слух і душу Надії, немов гострі леза. Їй було нестерпно боляче й прикро, адже за роки шлюбу вони з Андрієм пройшли через безліч випробувань. Вони будували свій дім, підтримували одне одного в найважчі моменти, ділили навпіл і хліб, і тривоги, раділи спільним маленьким перемогам.
Щоразу, повертаючись додому після таких болісних сутичок із Соломією, Надія намагалася не показувати чоловікові своїх переживань. Вона поралася на кухні, готувала вечерю, місила тісто, адже сама працювала на місцевій крафтовій сироварні й звикла до важкої праці. Вона розуміла, що їхнє сімейне щастя висить на волосині, і не хотіла давати лікарці навіть найменшого приводу для торжества. «Треба бути сильною!» — твердила вона собі, вмовляючи серце не розриватися від болю та пекучої образи.
Проте з кожним днем Надії ставало дедалі важче приховувати свої почуття. Вона помічала, що Андрій теж змінився. Він став більш задумливим, часто замикався в собі, годинами мовчки курив на ґанку, дивлячись на темні силуети Карпатських гір. Її тривога зростала: Надія не знала, як довго зможе витримувати цю психологічну напругу. Вона відчувала, що якщо не знайде способу впоратися із ситуацією, їхній колись міцний союз просто розлетиться на друзки.
У пориві відчаю Надія вголос називала Соломію змією та нещасною безсоромницею. А та у відповідь лише парирувала, що вона далеко не нещасна, адже навколо неї чоловіки так і впадають, мов бджоли коло меду, а от від Надії, мовляв, тікають. А потім ще й додавала своїм солодким голоском, щоб Надія свого ненаглядного Андрія на міцний ланцюг посадила, інакше вона його відведе так легко, що та й оком не встигне кліпнути.
Надія червоніла від люті. Вона навіть кілька разів бігала до селищної ради, влаштовувала там скандали, вимагаючи, щоб цю зухвалу столичну штучку виселили з їхньої Ясенівки. Але голова сільради лише розводив руками: Соломія була єдиним кваліфікованим лікарем, який погодився приїхати працювати в їхню гірську глибинку. Тому ніхто навіть не думав її виселяти.
Справедливості заради, Соломія була справжнім втіленням жіночої краси. У селищі, та й, напевно, у всьому районі, не було жодної жінки, яка могла б із нею зрівнятися. Кожна її риска здавалася досконалою: від довгого густого волосся, що переливалося на карпатському сонці, до глибоких очей, які виблискували, як зорі на нічному небі.
Чоловіки з навколишніх сіл ніби втрачали розум, щойно бачили її. Один за одним вони приходили до амбулаторії під вигаданими приводами: хто приносив банку свіжого гірського меду, хто кошик білих грибів, намагаючись завоювати її прихильність. Холостяки, сподіваючись знайти щастя з такою жінкою, пропонували їй руку й серце, обіцяючи золоті гори. Одружені ґазди, хоч і не могли дозволити собі таких залицянь, усе одно не здатні були встояти перед спокусою. Вони нишком милувалися її красою, крадькома мріючи про неможливе. Проте серед усіх жінок селища ніхто так не ревнував свого чоловіка до Соломії, як Надія.