Її ревнощі були майже відчутними фізично, вони душили її ночами. Щоразу, коли вона помічала, як чийсь погляд — а надто погляд Андрія — затримується на лікарці довше, ніж годилося б, її серце починало битися як навіжене. А в душі вирував справжній океан люті.
Надія знала, що її чоловік, як і всі інші, не залишився байдужим до вроди Соломії, і це усвідомлення кидало її у прірву тривог і сумнівів. Вона намагалася боротися із цим почуттям, переконуючи себе у вірності чоловіка. Але кожна посмішка Соломії була для неї як вістря ножа, що повільно проникає під ребра.
Андрій працював водієм медичного УАЗика при амбулаторії і часто возив Соломію до хворих то в одне гірське село, то в інше — по бездоріжжю, крізь дощі та сніги. Надія не знаходила собі місця, коли чоловік казав, що повернеться пізно, бо лікарці потрібно об’їхати всі віддалені хутори. Дружина влаштовувала істерики, вимагаючи, щоб Андрій звільнився з цієї роботи і не ганьбив її перед сусідами. А Андрій обурювався, що його дружина безпідставно ревнує і постійно бігає на розбірки до амбулаторії. Звідки вона взагалі взяла, що він гуляє з молодою лікаркою? Адже вони просто разом працюють!
Але Надія була невблаганна. Її обличчя спотворювалося від злих сліз. Вона ридала так, ніби її серце вже розірвалося на шматки, і кожен її подих був наповнений гіркотою.
— Всі ви, мужики, однакові! — кричала вона, стискаючи кулаки так, що аж кісточки біліли. — Вас тільки пальцем помани, так одразу й побіжите наліво!
Згадки про дітей були особливо болючими для Андрія. Вона завжди використовувала цей аргумент у найневдаліший момент, коли пристрасті розпалювалися до краю.
— У тебе діти ростуть! Як же тобі не соромно їм в очі дивитися! — знову і знову повторювала Надія, немов заклинання. Це звинувачення вдаряло Андрія в самісіньке серце.
Спочатку він сердився, його обличчя червоніло від гніву, він різко відповідав їй, намагаючись відстояти свою честь. Потім намагався спокійно пояснювати, переконувати, що між ним і Соломією нічого немає, що він кохає тільки її, свою Надю. Але згодом Андрій зрозумів марність своїх зусиль. Кожен його аргумент розбивався об глуху стіну її недовіри. І тоді він почав частіше просто мовчати. Він стояв, опустивши голову, і слухав її крики, знаючи, що жодні слова не змінять ситуацію. У ці моменти він відчував, як повільно, але неухильно від нього йде щось дуже важливе, щось таке, без чого їхнє життя ніколи вже не буде колишнім.
Якось восени, після чергового довгого об’їзду хворих, Андрій зупинив машину на узліссі. Він обернувся до Соломії і, ледь підбираючи слова, попросив у неї вибачення за нестерпний характер своєї дружини та за її постійні безпідставні звинувачення.
— Вона ж раніше такою не була… А зараз ніби з глузду з’їхала, — тихо промовив він.
Соломія, кутаючись у теплий кардиган, лише зітхнула і м’яко відповіла, що все розуміє. Адже Надія просто дуже сильно кохає свого чоловіка і ні з ким не хоче його ділити.
— Насправді це велике щастя — когось так сильно кохати, — додала вона з легким смутком.
Андрій уважно подивився на її ідеальний профіль і раптом запитав, чи кохала вона когось у своєму житті по-справжньому. Соломія здригнулася. Вона відповіла, що кохала. А потім відвернулася до вікна і попросила заглушити мотор.
Коли Андрій виконав її прохання, вона вийшла з машини і відійшла вбік, присівши на повалене вітром дерево. Андрій підійшов і мовчки сів поруч. Вони дивилися в осінню порожнечу гірського лісу, глибоко занурені у свої думки.