Вона розповіла, що їхній будинок згорів ущент, і тепер їм ніде жити. Тому вони з дітьми назавжди покидають Ясенівку і переїжджають до її матері в сусідню область. Додала, що навіть не шкодує за домом — адже то був дім Андрія, де все нагадувало про її гірку долю.
Але найстрашніше Надія приберегла наостанок. У її голосі промайнула мстива радість:
— Знаєш, що мене втішає? Що твоя проклята краса теж згоріла в тому вогні. Лікарі сказали, що твоє обличчя обгоріло. Тепер ти станеш потворою, і жоден чоловік більше не подивиться на тебе. Я ж казала: те фото в труні спрацювало. Ти теж втратила своє життя.
Надія ще якусь мить постояла, очікуючи на сльози чи істерику, але Соломія мовчала. Вдова побажала їй залишатися нещасною до кінця своїх днів і просто вийшла з палати.
Коли до палати зайшла літня медсестра, Соломія вдавала, що спить, але з-під її заплющених вій котилися гіркі сльози. Медсестра підійшла, лагідно погладила її по руці й тихо сказала:
— Ну чого ти плачеш, дитино? Тобі ж тепер треба бути сильною. Заради малюка, якого ти носиш під серцем.
Почувши ці слова, Соломія різко сіла на ліжку. Вона не могла повірити власним вухам.
— Що ви сказали?.. — прошепотіла вона, боячись, що це сон.
— Те, що чуєш, — тепло посміхнулася медсестра. — Ти при надії, дитинко. Термін ще маленький, але малюк в порядку. Диво та й годі! А за обличчя своє не переживай. Та жінка від злості наговорила дурниць. Нічого там страшного немає, просто невеликий опік. Залишиться тоненький шрам на лобі, який з часом взагалі зникне. До речі, тебе за порятунок дітей представили до державної нагороди. А ще телефонували з Києва — пропонують роботу в престижній столичній клініці!
Соломія торкнулася свого живота, і її обличчя вперше за довгі дні осяяла щаслива, світла усмішка.
— Я нікуди не поїду, — тихо, але твердо відповіла вона. — Я залишуся тут, у Ясенівці. Куплю невелику хатинку, буду лікувати людей і ростити свого малюка. Тим паче… його батько завжди буде поруч.
Минуло кілька років. Осіннього теплого дня Соломія разом зі своїм маленьким сином прийшла на цвинтар до Андрія. Хлопчик був як дві краплі води схожий на свого батька: ті ж очі, та ж уперта лінія підборіддя. І ні в кого в селищі давно не виникало питань, чий це син. Люди більше не засуджували Соломію. Навпаки, кожен, хто зустрічав їх на своєму шляху, мимоволі задумувався про те, яким незбагненним буває життя.
Можна прожити з людиною багато років під одним дахом, а потім раптом зрозуміти, що все це було помилкою, порожнечею і змарнованим часом. А буває й зовсім інакше. Лише один короткий місяць справжнього, вистражданого щастя дарує кохання, яке переходить у вічність. І залишається тільки дякувати долі за те, що це диво взагалі сталося.