Коли Соломія дізналася про цю страшну звістку, вона, не роздумуючи ні секунди, кинулася до його двору. Усе навколо перестало для неї існувати, тільки відчайдушне бажання побачити Андрія востаннє гнало її вперед гірськими вуличками. Опинившись на порозі його будинку, Соломія завмерла.
Назустріч їй вийшла Надія. Її погляд був сповнений такої чорної, непроглядної ненависті, що повітря навколо, здавалося, стало крижаним. Надія тихо, але з виразною злістю прошипіла, що ненавидить Соломію, проклинає її і ніколи не зможе цього пробачити. У її очах саме молода лікарка була винною у смерті чоловіка.
— Це ти його вбила! — кинула Надія слова, які, немов отруєний ніж, встромилися прямо в серце Соломії.
Жінка відсахнулася, ніби від фізичного удару. Її серце болісно стиснулося. Хитаючись, мов у густому тумані, вона повільно побрела додому, і кожен крок давався їй неймовірними зусиллями.
У день похорону Андрія Соломія стояла віддалік, ховаючись за спинами односельців біля старих смерек. Вона не наважувалася підійти ближче, щоб попрощатися з коханим. Її вкраденому щастю не було дано права на публічне прощання. Вона відчувала себе винною, немов злочинниця, яка поцупила чуже і тепер несе за це найстрашнішу кару.
Коли похоронна церемонія добігла кінця і люди почали потроху розходитися, Соломія все ще стояла, не в силах зрушити з місця. Раптом до неї рішуче попрямувала Надія. Її очі палали люттю. Вона голосно, так, щоб усі присутні на цвинтарі почули, заявила немислиму річ: Соломія скоро помре.
У голосі вдови лунала жорстокість і презирство, коли вона оголосила, що особисто поклала фотографію Соломії в труну до Андрія.
— Нехай забирає тебе із собою! — несамовито кричала Надія. — Він же не міг без тебе жити, от і ти без нього не зможеш!
Ці слова пронизали Соломію наскрізь, залишивши глибокі рани, що кровоточили. У голові луною відбивалося прокляття, і в ту мить їй дійсно здалося, що вона помирає. Вона зблідла і ледь чутно прошепотіла:
— Навіщо ти це зробила?..
Але Надія лише гордо скинула голову і мовчки пішла геть, залишивши її наодинці з горем.
Минуло кілька днів. За цей час Соломія передала всі свої справи новому фельдшеру, якого врешті-решт надіслали з району на її місце. Зібравши речі в старі валізи, вона вирішила обов’язково зайти на цвинтар перед від’їздом, щоб попрощатися з Андрієм. Вона хотіла зробити це так, щоб ніхто її не бачив. Спеціально прокинулася дуже рано, коли над Карпатами тільки-но починала займатися багряна зоря. Автобус до райцентру вирушав уранці, тож іншого часу просто не залишалося.
Усі жителі Ясенівки ще міцно спали. Соломія йшла неквапливо, занурена у свої важкі думки, аж поки її шлях не проліг повз будинок Андрія та Надії. Вона мимоволі зупинилася і раптом помітила дещо дивне. З-під даху, крізь щілини шиферу, струменів густий, чорний дим.
Серце Соломії забилося швидше. Не гаючи ні секунди, вона кинулася до хвіртки і почала щосили грюкати у двері.
— Надіє! Діти! Є хто вдома?! — кликала вона з трепетом, що перехоплював подих.
Але відповіді не було. Тривога охопила її з головою. Соломія побігла до сусіднього двору, відчайдушно стукаючи в паркан і волаючи про допомогу, але ніхто не відгукнувся. Дим над будинком ставав дедалі густішим, він застилав вікна і виривався назовні чорними клубами.
Соломія зрозуміла, що зволікати не можна. Знайшовши на подвір’ї важкий дерев’яний ослінчик, вона схопила його і, зібравши всі свої сили, вдарила по склу. Осколки зі дзенькотом посипалися на підлогу, і через розбите вікно вона перелізла всередину.
Жар і їдкий дим буквально збивали з ніг. Але Соломія не зупинилася. Вона кидалася кімнатами, сильно кашляючи й задихаючись, намагаючись відшукати Надію та її дітей.
— Діти! Де ви?! — кричала вона, але звук її голосу губився в моторошному тріску вогню, що пожирав дерев’яні стіни.
Вона шукала навпомацки, пам’ятаючи планування старих сільських хат. Раптом у найдальшій кімнаті вона почула слабкий стогін. Соломія першою знайшла доньку Андрія і, підхопивши дівчинку на руки, витягла її через вікно на свіже повітря. Потім, зробивши глибокий вдих, повернулася в пекло за сином.
Обидві дитини були без свідомості. До будинку вже бігли люди, хтось тягнув шланги, хтось кричав у телефон, викликаючи пожежників. Двоє чоловіків кинулися в будинок шукати Надію, але її там не було. Виявилося, що тієї ночі вона залишила дітей спати і пішла на нічну зміну на сироварню. Саме тоді в старій проводці хати сталося коротке замикання.
Якби не Соломія, діти загинули б у тому диму. Жінка, ледве тримаючись на ногах, нахилилася над малюками, надаючи першу медичну допомогу, приводячи їх до тями. Лише коли діти відкрили очі і зайшлися плачем, сили остаточно залишили Соломію, і вона знепритомніла.
Молода жінка прийшла до тями вже в лікарняній палаті. Ледь розплющивши очі, вона побачила перед собою Надію. Та підійшла до ліжка і, дивлячись прямо в очі, сухим голосом сказала, що прийшла подякувати за порятунок своїх дітей.
— Я ніколи не пробачу тобі Андрія, — холодно промовила Надія. — Але те, що ти витягла моїх дітей з вогню… цього я не забуду.