Був сонячний великодній ранок. Повітря у престижному котеджному містечку «Лісова тиша», що під Києвом, пахло розквітлими вишнями та свіжою випічкою. Я стояв перед дверима батьківського будинку, тримаючи в руках кошик із гарною, прикрашеною цукровою глазур’ю паскою. Після місяців пекла на передовій, де я служив сапером, цей ранок здавався якимось паралельним всесвітом. Я отримав коротку відпустку і вирішив зробити родині сюрприз — не попередив, що приїду.
Я тихо відчинив вхідні двері, які ніколи не замикалися вдень. Із кухні долинали запахи запеченого м’яса та тихі голоси. Мама якраз вийшла в коридор з рушником у руках і завмерла, побачивши мене на порозі.
— Христос Воскрес, мам! — з широкою усмішкою вигукнув я, очікуючи сліз радості та обіймів.
Але мама відсахнулася назад і зблідла, інстинктивно вхопившись за одвірок. З кухні миттю вибіг батько, тримаючи за руку мою молодшу сестру Аліну. Її обличчя стало білим як крейда. Я переводив погляд з одного на іншого, і саме тоді, замість святкового привітання, почув це.
— Ти що… ВИЖИВ?! — в один голос, з абсолютно неприхованим шоком вигукнули вони.
Я опустив кошик із паскою на тумбочку біля дзеркала. Ясно як день, я побачив в їхніх очах не полегшення, а глибоке розчарування. Вони завжди вважали мене “паршивою вівцею” в родині. До війни я багато років працював айтівцем, жив скромно, вкладаючи всі зароблені гроші у криптовалюту та іноземні активи. Батьки ж думали, що я просто безробітний дивак, який “грається в комп’ютер”. Я сподівався, що моя служба змінить їхнє ставлення. Ба більше, я збирався приголомшити їх новиною: мої інвестиції виросли, і я щойно легалізував величезний бонус у 300 тисяч доларів. Але батько втрутився першим.
— Синку… може, тобі варто було лишитися там? Знаєш, подовжити контракт… — він відвів очі, нервово потираючи руки.
Усі троє раптом підняли голови, в очікуванні моєї відповіді. Їхні погляди були якимись хижими. Щось всередині мене зламалося в ту мить. І я вирішив сказати їм те, що вони хотіли почути.
— Не можу, — тихо відповів я, опустивши плечі. — Під час розмінування зруйнованого хімічного заводу на сході я надихався токсичними випарами. Це спровокувало рідкісну і дуже агресивну форму раку легень. Мені лишилося жити максимум вісім місяців.
Щойно ця брехня злетіла з моїх губ, я почав спостерігати за ними, як яструб. На якусь частку секунди я зловив ледь помітну, задоволену посмішку на кожному з їхніх облич.
— Боже, це так сумно! — раптом випалила Аліна, театрально ховаючи обличчя в долоні.
— Але ж держава… вона ж має надати хороші виплати у разі найгіршого? — запитала мама, підходячи і показово погладжуючи мене по руці. — Ті самі п’ятнадцять мільйонів гривень родинам…
— Так, здається, родичі отримують повну компенсацію, — кивнув я, відчуваючи, як до горла підступає нудота.
Тієї ж ночі я удав, що міцно заснув на дивані у вітальні. З кухні долинали приглушені голоси. Там сиділи мама, батько, Аліна та її хлопець Вадим, який приїхав на святкову вечерю.
— Коли він піде, ми отримаємо п’ятнадцять мільйонів компенсації, — шепотіла мама.
— Вадиме, ти нарешті зможеш запустити свій стартап, як і мріяв! — радісно додала Аліна.
— А твоє ідеальне весілля буде повністю оплачене, кохана, — задоволено відповів Вадим.
Я лежав у темряві й мовчки посміхався. За час служби я чув десятки жахливих історій про зраду тилових родичів. Я знав, що найкраща помста — це підживити їхні ілюзії та дозволити їм знищити самих себе.
Протягом наступних кількох днів я грав свою роль ідеально. Я “знесилено” спирався на стіни, важко дихав і показово кашляв у паперові серветки. Коли Вадим за вечерею згадав, що мріє про новий дорогий позашляховик, я спеціально почав хрипіти.
— Шкода, що я нічим не можу допомогти зараз… — прошепотів я.
І саме тоді очі мого батька загорілися.
— Взагалі-то, синку, ти міг би підписати для нас дещо? — м’яко запитав він наступного ранку. — Просто сімейні папери, довіреність на представництво в органах.