Я удав, що мої руки надто слабкі, а зір затуманений, щоб уважно прочитати документ. Насправді ж це була тіньова позика у місцевих кримінальних ділків. Батько брав величезний кредит під скажені відсотки, використовуючи як гарантію мою майбутню “смертельну” державну виплату.
— Усе, що допоможе родині, тату, — покірно сказав я і поставив кривий підпис.
Чого він не усвідомлював, так це того, що щойно скоїв тяжкий кримінальний злочин — шахрайство в особливо великих розмірах.
Справжня гра почалася, коли Вадим зі скандалом звільнився з роботи. Він зайшов у будинок, тримаючи картонну коробку зі своїми офісними речами, не знаючи, що я сиджу в сусідній кімнаті.
— Навіщо працювати на того йолопа, якщо за пів року ми всі станемо мільйонерами?! — гучно оголосив він з порога.
Я слухав, як він зі сміхом переказував Аліні свою останню розмову з колишнім босом.
— Цей бовдур навіть не перевірив моє резюме, коли брав на роботу! Я ж підробив половину своїх дипломів та сертифікатів, а він ні сном ні духом! — реготав Вадим.
— Вадику, ти такий негідник! — жартівливо сварила його Аліна, хихикаючи, як божевільна.
За кілька вечорів за сімейною вечерею я вирішив трохи покрутити ножа в їхній рані.
— Знаєте, — ніби між іншим сказав я, мляво колупаючись виделкою в тарілці, — лікар сьогодні сказав дещо дивне. Мої аналізи крові трохи покращилися. Він каже, що пухлина, можливо, не така агресивна, як ми…
Виделка Аліни з голосним брязкотом впала на порцелянову тарілку.
— Що? — вона нервово відкашлялася, змушуючи себе натягнути посмішку. — Я маю на увазі… лікарі часто помиляються. Давай не будемо плекати марних надій.
— Саме так! — швидко втрутився Вадим. — Хибна надія — це найжорстокіше, що може бути. Ми маємо готуватися до найгіршого.
Я повільно кивнув, ховаючи очі. А в глибині душі я думав про те, як уже почав витрачати свої 300 тисяч доларів бонусу. Мій новенький Mercedes AMG вже чекав на підземному паркінгу, а елітний пентхаус у центрі Києва був повністю обставлений меблями. Щодня, коли родина думала, що я їжджу в онкоцентр на виснажливі процедури, я жив своїм справжнім, комфортним життям.
Іноді я навіть відчував легку провину за свій обман, аж поки не настав час планувати мій похорон. Одного вечора мама дістала з полиці цілу картонну папку з роздруківками.
— Ми вже обрали тобі домовину, — сказала вона абсолютно буденним тоном, показуючи найдешевший варіант із пресованої тирси, оббитої дешевою тканиною. — А Аліна скаже прощальне слово.
— Ми домовилися з ритуальним агентством, що повна оплата надійде одразу після того, як ми отримаємо від держави ці п’ятнадцять мільйонів, — поважно пояснив батько.
Щоб протриматися до моєї смерті й підтримувати ілюзію багатства, батько достроково розірвав свій довгостроковий депозит у вигаданому “УкрНацБанку”. Він втратив усі накопичені за двадцять років відсотки і сплатив величезний штраф.
— Розумне рішення, тату, — прохрипів я.
Аліна кинула навчання на останньому курсі престижного столичного вишу, назавжди втративши можливість отримати диплом та величезні гроші, які були сплачені за контракт. Мама ж достроково розірвала договір оренди свого невеликого приміщення, де тримала магазин косметики, заборгувавши власнику чималу неустойку. Вона так і сказала орендодавцю: «Можете подавати до суду, я скоро буду дуже багатою».
Тієї ж ночі я випадково почув їхню розмову по гучномовцю з людиною, чий голос мені був незнайомий.
— Нам потрібно ще триста тисяч гривень готівкою, — нервово казав батько. — Виплати за сина будуть максимум за два місяці.
Голос співрозмовника був грубим, із характерною хрипотою людини, яка звикла розмовляти “по поняттях”. На задньому тлі було чути брязкіт ігрових автоматів і приглушену музику якогось підпільного казино.
— Ти ж розумієш, що буває з тими, хто не віддає борги вчасно? — холодно протягнув незнайомець.
— Ми матимемо гроші, обіцяю! — втрутився Вадим. — Його органи вже відмовляють, залишилося недовго.
Моє життя в їхніх очах остаточно перетворилося на зручну заставу.
Наступного ранку мама зробила те, чого не робила від мого повернення з фронту. Вона власноруч зварила мені каву і принесла її до вітальні. Її руки помітно тремтіли, коли вона простягнула мені чашку.
Напій мав огидний, гіркий присмак, який не мав нічого спільного з кавовими зернами. Я вдав, що роблю великий ковток, поки вона пильно за мною спостерігала. Щойно вона вийшла з кімнати, я вилив решту в кухонну раковину і ретельно сполоснув чашку. На дні залишився підозрілий зернистий осад — щось, що розчинилося лише частково. Вони намагалися пришвидшити процес.
Я сфотографував цей осад на телефон, а потім акуратно зібрав залишки в поліетиленовий пакетик, який надійно сховав у своїй кімнаті.
Наступного ранку я зібрав родину і слабким голосом повідомив, що на неділю лікарі радять запросити спеціаліста, аби обговорити варіанти паліативної допомоги. Вони ледве стримували радість і практично святкували цю новину. Вони й гадки не мали, що похорон, який вони так ретельно планували, насправді був їхнім власним.
Я пролежав на дивані кілька годин, дивлячись у стелю та прокручуючи в голові кожне слово, почуте з кухні. Як мама вираховувала гроші, ніби складала список покупок у супермаркеті. Як Вадим будував бізнес-плани, використовуючи мою смерть як стартовий капітал. Як Аліна хихикала про весільний бюджет, поки я нібито гнив від радіації та хімікатів у сусідній кімнаті.
Коли ранкове світло почало пробиватися крізь штори, я зрозумів, що не можу просто зібрати речі та зникнути. Вони скоїли реальні злочини. Якщо я просто піду, вони знайдуть іншу жертву або скотяться у ще більшу прірву боргів перед бандитами. Але я також розумів, що маю діяти з холодним розумом.
Мій побратим Тарас завжди казав: різниця між хорошим бійцем і мертвим бійцем полягає у вмінні вчасно викликати підкріплення.
Я схопив телефон, вийшов на заднє подвір’я і набрав його номер, перш ніж встиг передумати. Він відповів після другого гудка. Його голос був хрипким від сну, але миттєво став зосередженим, щойно я сказав, що потребую допомоги.
Я розповів йому все на одному диханні. Про вигаданий діагноз, про шахрайство з кредитами, про те, як мати, ймовірно, додала мені в каву небезпечну дозу транквілізаторів чи снодійного. Він не перебив жодного разу, просто мовчки вислухав. Коли я закінчив, запанувала довга тиша.
— Документуй усе, Максе, — нарешті сказав він. — Кожну розмову, кожне повідомлення, кожен папірець, який вони змушують тебе підписати. Зберігай спокій, не дай їм зрозуміти, що ти все знаєш. І заради Бога, не роби нічого, що поставить тебе на один рівень із цими негідниками.