Коли я закінчив, слідчий відкинувся на спинку стільця.
— Максиме, тобі потрібен хороший адвокат, — серйозно сказав він. — Ти жертва замаху і шахрайства з боку родини, це факт. Але твоя брехня державним органам щодо стану здоров’я… Це теж правопорушення. Адвокати твоєї родини точно спробують використати це проти тебе.
Наступні дні перетворилися на суцільний юридичний вир.
Суд обрав запобіжні заходи. Мамі відмовили у внесенні застави. Прокурор надав докази того, що вона свідомо намагалася отруїти сина сумішшю препаратів, маючи до них доступ. Суддя визнав її небезпечною для суспільства і відправив до СІЗО. Дивитися, як матір виводять із залу суду в кайданках, було фізично боляче, незважаючи на те, що вона хотіла моєї смерті.
Батька, Вадима та Аліну випустили під величезну заставу, яку частково допоміг зібрати батьків брат. Їх звинувачували у змові, шахрайстві та підробці документів. Суд видав суворі обмежувальні приписи: ніхто з них не мав права наближатися до мене, телефонувати чи писати навіть через третіх осіб.
Мій телефон розривався. Далекі родичі, дядьки, тітки й кузени дзвонили безперестанку. Одні кричали, що я психопат, який посадив власних батьків. Інші казали, що завжди знали про гнилу сутність моєї сім’ї. Родинний чат у Viber перетворився на поле бою. Зрештою, я просто вимкнув старий телефон і купив новий номер, який дав лише адвокату, Ковалю та Тарасу.
Мій адвокат уклав угоду з юристами Державного фонду. Вони погодилися не висувати проти мене кримінальних звинувачень за фіктивні медичні дані за умови, що я буду головним свідком проти батька, який здійснив реальний злам системи. Однак мені довелося сплатити серйозний адміністративний штраф за введення державних органів в оману. Це з’їло чималу частину мого бонусу, але це була адекватна ціна за свободу.
Через два тижні мені подзвонили з невідомого номера. Хрипкий голос повідомив, що арешт двох колекторів не скасовує батькового боргу, і запропонував мені “по-хорошому” все оплатити. Я мовчки записав розмову і передав Ковалю. Слідчий запевнив, що вони вже накривають усю їхню мережу, але порадив бути обережним. Я встановив у своєму пентхаусі броньовані двері, сучасну сигналізацію і камери. Кожен несподіваний звук змушував мене здригатися, але з часом тривога почала відступати.
Я перетворив пентхаус на справжній дім. Купив нормальні меблі, розвішав фотографії зі служби — там були обличчя хлопців, які справді були моєю сім’єю.
Я знайшов хорошого психотерапевта, яка спеціалізувалася на сімейних травмах. На першому сеансі я довго не міг пояснити, що відчуваю. Радість, що вижив? Провину за обман? Скорботу за родиною? Вона сказала, що це нормально. Що травма не має чітких правил, і ми будемо вчитися жити з цим далі.
Одного вечора до мене приїхав Тарас. Ми сиділи на відкритому балконі, пили безалкогольне пиво і дивилися на вогні нічного Києва. Ми вперше не говорили про суди.
Я зізнався йому, що іноді мені сняться сни, де родина радіє моєму поверненню з фронту. Де всього цього жаху не було.
— Усі хочуть, щоб родина їх любила, Максе, — тихо сказав Тарас, дивлячись на місто. — Це закладено в нас природою. І те, що вони виявилися гнилими, не робить тебе дурнем за те, що ти сподівався на інше.
Минуло кілька місяців. Суди ще тривали, але я вже вибудував свій новий світ. Я влаштувався на неповний робочий день у столичний Ветеранський хаб — допомагав хлопцям з оформленням паперів і пошуком юристів. Мені було спокійно серед тих, хто розумів мене без зайвих пояснень.
Той старий диктофон-годинник лежав у шухляді мого столу. Як нагадування про те, що довіру більше не можна просто дарувати. Її треба заслужити.
Я не був абсолютно щасливим. Але я був у безпеці. І зараз цього міцного фундаменту мені було цілком достатньо, щоб будувати своє життя далі.