Мене звати Олексій. Мені тридцять п’ять, я працюю Team Lead в одній із провідних київських IT-компаній. У мене є молодший на чотири роки брат Назар, чудова дружина Аліна та семирічна донечка Ліля. Ми вдочерили Лілю, коли їй було три, і це було найкраще рішення в нашому житті. У сімейній ієрархії я споконвіку посідаю місце “надійного тилу”. Я той самий старший брат, який зазирав батькам у роти, добре вчився і зараз заробляє достатньо, щоб бути корисним. Я — той, хто завжди приїжджає раніше, щоб допомогти розкласти важкий стіл-книжку, хто без зайвих питань лагодить домашню техніку і хто ніколи не підвищує голос. Мене люблять у цій родині, мабуть, саме тому, що я функціональний.
Великдень у квартирі батьків на Дарниці — це непорушний, майже сакральний ритуал. Накрохмалена біла скатертина, запах свіжоспечених пасок та хрону, що виїдає очі, вербові гілочки у вазі. Мій брат Назар, як завжди, запізнюється. Він влітає в квартиру в останню мить разом зі своїм дев’ятирічним сином Максом. Макс — голосний, некерований і розбещений хлопчисько, справжній центр батьківського всесвіту. Мама називає його не інакше як “мій маленький генерал”, і всі решта в квартирі автоматично стають його підлеглими.
Ми зайшли до вітальні, тримаючи в руках розкішний плетений кошик, який Аліна дбайливо збирала пів ночі. Там була паска з крафтової пекарні та власноруч розписані крашанки. Аліна ніжно тримала Лілю за плече, підбадьорюючи її. Мала стискала в руках свій подарунок для бабусі — малюнок, над яким вона сиділа кілька вечорів. На ньому були зображені великі паски з посипкою і ми всі, хто тримається за руки. Ліля підняла на мене свої великі, сповнені надії очі, ніби питаючи: “Їм сподобається?”. Я тепло усміхнувся і прошепотів: “Це найкращий малюнок у світі, сонечко”.
— Посвячені паски та кошик несіть на кухню! — скомандувала мама, метушачись біля плити. — Верхній одяг обережно вішайте в шафу, не кидайте, де попало.
Батько коротко кивнув мені з коридору, навіть не відірвавшись від телевізора.
— Льошо, там ніж затупився, підточи швидко, треба шинку різати.
Ліля несміливо зазирнула до вітальні, де вже стояв накритий стіл. Вона побачила гарний посуд, святкові серветки та блискучі виделки. Вона підняла пальчик і тихо запитала:
— Тату, а де моє місце?
— Поруч зі мною, як завжди, — відповів я.
— Все, сідаємо, Христов Воскрес! — голосно проголосила мама, заходячи з мискою гарячої картоплі.
Вона поставила повну тарілку перед Максом ще до того, як він встиг сісти на стілець. Малий уже жував крашанку, а поруч на нього чекала додаткова порція м’ясної нарізки. Він задоволено шкірився, почуваючись королем цього свята. Ліля тихенько підійшла до свого стільця і подивилася на стіл. Перед нею не було нічого. Лише порожній шматок скатертини, на якому навіть не лежала серветка.
Я намагався зберегти спокій, хоча всередині почало закипати обурення.
— Мамо, — сказав я якомога легше. — Тут для Лілі не вистачає тарілки та приборів.
Мама навіть не підняла очей, розкладаючи їжу іншим.
— Ой, Льошо, посуду на всіх не вистачило. Вона сильно засмутила Максика в коридорі, ти що, не бачив?
Аліна під столом так сильно стиснула моє коліно, що мені перехопило подих. Її очі розширилися від шоку.
— Що? — тихо перепитала вона, не вірячи своїм вухам.
Назар байдуже знизав плечима, не відриваючись від телефону.
— Вона розбила його улюблену крашанку.
— Вона сама тріснула, коли ми цокалися, — ледь чутно прошепотіла Ліля, опустивши голову так низько, що волосся закрило обличчя. — І я попросила вибачення…
Мама зневажливо махнула рукою, ніби відганяла набридливу муху.
— Ми не заохочуємо погану поведінку, особливо в такий день.
Тим часом Макс потягнувся за наступним шматком ковбаси, і мама з радісним сміхом підклала йому ще.
— Організм росте, хай їсть дитина!
Ліля поклала ручки на коліна. Її маленькі губи стиснулися в тонку лінію, і я побачив, як перша сльоза впала на скатертину. У цей момент я відчув, як усередині мене щось тріснуло і розлетілося на друзки. Уся моя багаторічна терпимість, усе моє бажання бути “хорошим сином” зникли. Мій голос пролунав холодно, рівно і незвично гучно для цієї кімнати.
— Ми їдемо додому.