Мамина святкова усмішка вмить перетворилася на крижану гримасу.
— Олексію, не починай. Не влаштовуй драм на рівному місці, ми ж тільки сіли.
Назар скривився, нарешті відірвавшись від смартфона.
— Чувак, ти що, здурів? Розслабся, Великдень же.
Я встав. Аліна встала за мною миттєво. Ліля мовчки, не піднімаючи очей, зісковзнула зі стільця. Ми підійшли до комода і забрали наші подарунки, які так і залишилися лежати в красивих обгортках. Ніхто в кімнаті навіть не спробував нас зупинити чи перепросити. Батько мовчки спостерігав за цією сценою, сидячи тихо, як вимкнений телевізор.
На вулиці весняне повітря було свіжим, але для мене воно здавалося колючим. Я відчинив дверцята машини, і Ліля залізла на заднє сидіння, самостійно пристебнувшись без жодного звуку. Вона не плакала вголос, тільки тихо схлипувала. Очі Аліни блищали від сліз гніву та образи, але вона трималася неймовірно гідно.
— Я не сказав ані слова, — пробурмотів я сам до себе, міцно стискаючи кермо, щоб руки не тремтіли. — Ми просто поїхали. Без сцени.
Ми рушили з місця, і вікна батьківської квартири, де продовжувалося свято “для обраних”, почали зменшуватися в дзеркалі заднього виду. Я не перевіряв телефон. Ще ні.
Ми стали батьками Лілі після цілого року бюрократичного пекла, курси, нескінченні перевірки та комісії, стоси паперів, товсті, як цегла. Того дня, коли суддя нарешті зачитав рішення, Ліля міцно притискала до себе іграшкове лисеня, яке я подарував їй під час першої зустрічі. Вона подивилася на мене своїми величезними, серйозними очима і пошепки запитала: “Тепер я ваша?”. Я відповів: “Назавжди”, і вклав у це слово стільки любові та рішучості, що аж защемило в грудях.
Мої батьки тоді казали, що пишаються нами. Вони навіть зробили фотографію із суддею. Мама вставила її в рамку і поставила на тумбочку у вітальні… рівно між двома величезними портретами Макса. На сімейних посиденьках вона показувала на це фото гостям так, ніби це був сувенір із якоїсь екзотичної відпустки, а не її справжня онука.
Назар взагалі ставився до появи Лілі байдуже, поки не зрозумів, що на честь усиновлення не влаштовують вечірок із дорогими подарунками, які можна перепродати. Він називав Лілю “ваша дівчинка”, вибудовуючи між нею та своєю родиною невидиму стіну, яку навіть не збирався долати. А Макс іноді міг бовкнути щось на кшталт “не-зовсім-сестра”, що він навряд чи вигадав сам.
Гроші в нашій родині завжди були темою, яка лежала на поверхні, як сіль на столі. Ними користувалися, не замислюючись, але тільки коли справа стосувалася мого гаманця. Коли я отримав свою першу хорошу посаду, мама почала писати мені з проханнями про “маленькі послуги”. То їй важко розібратися з новою системою оплати комуналки, то треба терміново оплатити страховку на квартиру.
Назару постійно потрібні були гроші “перебитися до зарплати”, бо його черговий “геніальний бізнес-проєкт” знову прогорів, не встигнувши запуститися. А коли у батька прихопило спину, я повністю взяв на себе всі витрати на лікарів, ліки та реабілітацію. Той місяць непомітно розтягнувся на три, і ніхто навіть не подумав спитати, чи не важко мені це тягнути.
Аліна працює медсестрою у дитячому відділенні міської лікарні. Її робота важка, виснажлива, часто з нічними чергуваннями, коли вона повертається додому без сил. Ми не купаємося в розкошах, але ми вміємо планувати свій бюджет. Ми відмовляємо собі в дорогих гаджетах чи поїздках за кордон, щоб мати можливість оплатити Лілі хороші гуртки та якісну стоматологію. Ми рахуємо кожну гривню і поповнюємо нашу фінансову “подушку безпеки” невеликими, але регулярними внесками.
А от мої батьки… Щороку перед великими святами сценарій повторювався з точністю до деталей. Мама розподіляла, хто які страви готує, і нам завжди діставалися найдорожчі позиції.
— Вам же на картку “Столичного Банку” кешбек добрий капає, — казала вона з такою інтонацією, ніби ці віртуальні копійки могли реально нагодувати нашу родину.
Коли я якось спробував обережно запропонувати розділити витрати на святковий стіл порівну, її голос миттєво став докірливим та ображеним:
— Льошо, ну не переводь усе на гроші. Це ж Великдень. Ми ж сім’я. Назар зараз “між об’єктами”, йому важко. Не будь егоїстом.
Цього року перед Великоднем мама зателефонувала мені своїм найбільш життєрадісним, маніпулятивним тоном.
— Льошенько, синку, візьми хорошу шинку, отой дорогий сир, що батько любить, і червоної риби. І вино, тільки хороше, не дешеве. О, і ще, купіть новий плетений кошик, бо наш старий зовсім розсипався. Ти ж знаєш, де знайти гарний.
Я тоді глибоко вдихнув і спокійно відповів:
— Мамо, ми привеземо салати, домашню випічку і крашанки. Це наш ліміт на це свято.
У слухавці повисла тягуча, важка пауза.
— Це ж Великдень, Олексію, — нарешті витиснула вона з себе. — Не будь таким дріб’язковим. Раз на рік можна потішити батьків.
Аліна тоді міцно стиснула мою руку, підтримуючи, і я додав:
— У нас свої рахунки, мамо, і ми збираємо на ремонт у кімнаті Лілі.
За два дні після цієї розмови батько скинув мені скріншот у Viber із заборгованістю: “Кредит за Назарову машину висить, банк погрожує накласти арешт”, і сума там була просто космічною. Назар купив собі вживане BMW, щоб “виглядати солідно на зустрічах”, а оформив кредит на батька. Я попросив надіслати мені офіційну виписку з банку, щоб зрозуміти структуру боргу. Батько відповів коротко: “Там все складно”. У його лексиконі це завжди означало одне: “Просто дай грошей і не став зайвих запитань”.