Я пообіцяв йому хоча б пошукати контакти юристів, щоб він трохи заспокоївся і перестав на мене тиснути.
Через два дні мій телефон знову засвітився — дзвонив майор Мельник. Його голос звучав вкрай зосереджено. Він повідомив, що пані Наталія (інспекторка з фонду, яка заморозила виплати) знайшла в системі беззаперечні цифрові сліди. Мій батько використовував підроблені електронні ключі, щоб таємно заходити в мій кабінет ветерана і подавати фінансові запити від мого імені. Цього факту вже було цілком достатньо для відкриття кримінального провадження за статтею про шахрайство.
Але найголовніше було інше. Мельник щойно отримав офіційні результати з лабораторії. У моїй каві знайшли небезпечну, критичну суміш сильних седативних препаратів. Доза була розрахована так, що у виснаженого хворобою організму неминуче і тихо зупинилося б серце уві сні.
— Це прямий замах на життя, Артеме, — дуже серйозно промовив слідчий. — Тепер нам життєво необхідно, щоб ваша недільна зустріч із комісією відбулася за планом. Ми повинні взяти їх усіх разом, на гарячому.
Я зрозумів, що ставки в цій моторошній грі зросли до абсолютного максимуму, коли того ж вечора біля нашого двору різко загальмував масивний чорний позашляховик із наглухо затонованими вікнами. З нього важко вийшов кремезний чоловік у шкіряній куртці і цілеспрямовано попрямував до нашої кованої хвіртки. Батько кулею вибіг йому назустріч, наказавши всім домашнім сидіти в хаті й не висуватися.
Я стояв у темній кімнаті і спостерігав за ними крізь вузьку шпарину у шторах. Незнайомець щось агресивно і різко говорив, рубаючи повітря рукою, а мій батько лише жалюгідно виправдовувався, зсутулившись, і тремтячими руками віддавав йому якийсь товстий стос готівки. Чоловік зневажливо перерахував купюри, а потім кілька разів боляче тицьнув батька вказівним пальцем у груди, явно погрожуючи розправою. Коли тато нарешті повернувся до будинку, він виглядав так, ніби за ці п’ять хвилин постарів на добрих десять років.
Саме тоді я вирішив дотиснути їх. Мені був потрібен фінальний доказ їхньої жорстокості. Я повільно пішов на кухню по склянку води і раптом “знепритомнів”. Я дозволив своїм колінам різко підкоситися і з гучним гуркотом впав на холодну кахельну плитку. Я спеціально голосно хапав повітря ротом, імітуючи страшний напад задухи. Свої очі я залишив ледь розплющеними, аби бачити кожну їхню реакцію.
Родина миттю збіглася на звук падіння. Крізь вії я бачив їхні обличчя, схилені наді мною.
— Нарешті… відмучився, — ледь чутно, але з явним полегшенням пробурмотів Артур.
Діана боляче штовхнула його в бік і шикнула, щоб він негайно замовк. Голос моєї рідної матері пролунав надзвичайно холодно і розважливо, коли вона звернулася до чоловіка:
— Давайте… просто почекаємо і подивимося, що буде далі. Не варто одразу дзвонити у швидку. Лікарі можуть тільки нашкодити природному процесу.
Вони просто стояли півколом і мовчки дивилися, як я “вмираю” на підлозі їхньої власної кухні. Ніхто не кинувся робити штучне дихання, ніхто не схопився за телефон. Ця тиша тривала цілу вічність. Нарешті я дозволив своєму диханню повільно вирівнятися і повністю розплющив очі, імітуючи повернення до свідомості. Вони миттю, наче за помахом чарівної палички, начепили на себе маски до смерті стурбованих родичів, кинувшись допомагати мені підвестися.
Але остання, найважча крапля впала трохи згодом, по обіді. Я проходив повз залишений на дивані у вітальні ноутбук. Діана забула вийти зі свого акаунта у Telegram. На яскравому екрані була відкрита її приватна переписка з Артуром. Мій шлунок миттєво стиснувся в тугий, болючий вузол, коли я прочитав кілька останніх повідомлень.
Діана питала, чи може його знайома медсестра дістати з-під поли «щось дієвіше», щоб нарешті пришвидшити всю цю справу. Артур уточнював, що саме вона має на увазі. І моя молодша сестра, з якою ми колись ліпили сніговиків у дворі, написала: «Щось таке, що виглядатиме абсолютно природно. Наприклад, як раптовий інфаркт чи інсульт. Ніхто не робитиме розтин онкохворому».
Моя сестра абсолютно свідомо і холоднокровно планувала моє вбивство.
Мої руки ходили ходором, коли я дістав свій смартфон, зробив кілька максимально чітких фотографій екрана ноутбука і негайно, через захищений месенджер, надіслав їх майору Мельнику. Він відповів мені менш ніж за хвилину: «Це саме те, що нам було треба. Це джекпот, Артеме. Будь надзвичайно обережним сьогодні і завтра. Неділя змінить усе».
Разом зі слідчим ми вирішили діяти на випередження і підготували для моєї жадібної родини ще одну, контрольну пастку. У суботу вранці я вдав, що мені стало зовсім зле, і взагалі не виходив зі своєї кімнати, спостерігаючи за вітальнею виключно через приховану камеру.
Точно за нашим розкладом у двері подзвонив кур’єр служби доставки (насправді це був переодягнений оперативник). Він передав великий офіційний конверт на моє ім’я. Артур, який звично вештався по хаті без діла, з готовністю розписався за доставку. Щойно він побачив на конверті зворотну адресу «Національного управління соціальних гарантій», його очі жадібно і хижо заблищали. Він тихо гукнув Діану, і вони разом, нетерпляче розриваючи папір, розкрили конверт прямо на столику біля дзеркала.
Усередині лежав фіктивний документ, який ми з поліцією філігранно підготували напередодні — «Гарантійний талон на отримання першої транші цільових виплат». Документ виглядав абсолютно бездоганно, з мокрими печатками та переливними голограмами, але вимагав особистого підпису ветерана для активації рахунку.
Я з огидою дивився на екран свого смартфона, як Артур хапає ручку і дістає якийсь чернетковий папірець. Він почав старанно тренуватися ставити мій підпис, раз за разом виводячи криві літери і порівнюючи їх зі старими квитанціями. Спробі на десятій він впевнено і розмашисто розписався на офіційному державному бланку. Усе це від першої до останньої секунди було зафіксовано на відео у високій якості. Я миттю зберіг файл і переслав його слідчому. «Ідеальний доказ підробки фінансових документів. Вони на гачку», — відписав Мельник.
Того ж дня по обіді батько обережно зайшов до мене в кімнату. Він сів поруч на ліжко зі скорботним, ледь не плачучим виразом обличчя і поклав на тумбочку ще один надрукований документ.
— Синку, лікарі дзвонили… кажуть, що далі буде тільки гірше і болісніше… — його голос був таким лагідним і турботливим, що стороння людина могла б розплакатися від розчулення. — Це офіційна відмова від реанімаційних заходів. Якщо твоє змучене серце раптом зупиниться, тебе не будуть мучити дефібрилятором чи трубками штучного дихання. Ти просто спокійно і без болю заснеш.