Він просив мене підписати добровільну згоду на те, щоб мене не рятували лікарі. Якби я справді втратив свідомість від тієї кінської дози седативних, яку мені готувала мати, цей папірець юридично гарантував би, що бригада швидкої не стала б мене відкачувати.
Я дуже повільно, ніби ледве тримаючи ручку, поставив підпис. Щоправда, батько не знав одного маленького нюансу: кількома годинами раніше я роздрукував і непомітно підмінив його бланк на свій власний, ідентичний за форматом, але юридично абсолютно нікчемний. Батько з величезним полегшенням видихнув, ніжно поплескав мене по плечу і дбайливо сховав папір у свою ділову папку.
Увечері, йдучи коридором, я почув, як тато розмовляє по телефону. Його голос був запобігливим і дуже тихим. Він домовлявся про вирішальну зустріч: «Так, усе в силі. Завтра. Під’їжджайте рівно о чотирнадцятій тридцять. Ми все залагодимо, я вам головою гарантую».
Мій шлунок знову стиснувся. Батько призначив зустріч із небезпечними кредиторами рівно на той самий час, коли в нас мала працювати комісія з паліативної допомоги та державна перевірка з фонду. Ці кримінальні елементи мали з’явитися на порозі саме тоді, коли поліція планувала свою масштабну операцію.
Недільного ранку я прокинувся ще до сходу сонця. О дев’ятій ранку я вже сидів у розкішному кабінеті приватного нотаріуса в центрі Києва. Я офіційно, через усі реєстри, скасував і безповоротно відкликав усі довіреності, медичні згоди та фінансові дозволи, які я будь-коли підписував на ім’я свого батька чи матері. Нотаріус, літня, дуже прискіплива жінка в суворих окулярах, уважно перевірила мій психічний стан, засвідчила мої підписи і видала мені завірені документи. Відтепер моя родина не мала на мене і моє майно жодних юридичних прав.
Повернувшись додому близько дванадцятої, я застав усю сім’ю за метушливою підготовкою. Мама ретельно натирала меблі у вітальні, батько одягнув чисту випрасувану сорочку, Діана стояла перед дзеркалом і спеціально терла очі, щоб вони виглядали червоними і заплаканими, а Артур уперше за весь час нашого знайомства одягнув щось схоже на класичний діловий костюм. Усі вони готувалися до головного спектаклю свого життя перед соціальною працівницею.
Я залишився один у вітальні, і мій погляд випадково впав на нижню полицю зі старими, запиленими сімейними альбомами. Я відкрив один із них навмання. Ось мені сім років, і ми весело святкуємо мій день народження з тортом. Ось ми на Азовському морі: молодий батько вчить мене плавати, а маленька Діана з дзвінким сміхом закопує мої ноги в теплий пісок. Усмішки на цих пожовклих фотографіях здавалися такими щирими, такими непідробними.
Я довго дивився на ці знайомі обличчя і розумів, що зараз оплакую родину, якої, можливо, ніколи насправді й не існувало. Ті добрі люди з фотографій померли задовго до того, як я повернувся з війни. Їх з’їла жадібність. Я мовчки, з важким серцем закрив альбом, назавжди прийнявши цю втрату.
О 12:30 у задні двері нашого будинку тихенько постукали. Я відчинив і швидко впустив майора Мельника. Він був одягнений у звичайну цивільну куртку і виглядав як пересічний гість. Ми безшумно пройшли до моєї кімнати. Слідчий дістав із кишені невеликий пристрій і професійно закріпив мікрофон у мене під сорочкою, надійно приховавши всі дроти.
— Якщо ситуація вийде з-під контролю, скажеш слово “лікарня” — це наш сигнал тривоги, і ми вриваємося миттєво, — серйозно і тихо проінструктував він. — Мої хлопці вже сидять у непримітному фургоні на сусідній вулиці. Все буде добре, Артеме. Ми їх візьмемо.
Він по-дружньому, міцно стиснув моє плече і так само непомітно вийшов через задній двір, розчинившись серед дерев.
Рівно о 14:00 пролунав мелодійний дзвінок у вхідні двері. На порозі стояла пані Софія, соціальна працівниця з клініки «Тиха пристань». Це була дуже приємна жінка років п’ятдесяти, з неймовірно теплою, щирою та співчутливою усмішкою.
Моя родина миттю, наче за клацанням перемикача, увімкнула режим ідеальної, люблячої сім’ї. Мама одразу запропонувала їй трав’яний чай, батько з поважним, сповненим скорботи виглядом запросив гостю до вітальні. Пані Софія сіла на краєчок дивана, відкрила свій робочий блокнот і м’яким голосом почала ставити запитання про мій поточний стан та потреби в щоденному догляді.
Вони брехали так натхненно і віртуозно, що мені ставало фізично моторошно. Мама зі сльозами на очах розповідала про те, як ночами взагалі не стуляє очей, міряючи мені тиск. Діана тремтячим, зламним голосом казала, що хоче зробити мої останні дні на цій землі наповненими абсолютною любов’ю. Батько стверджував, б’ючи себе в груди, що готовий віддати останню копійку, аби тільки мені було не так боляче. Софія зворушено кивала головою і щось постійно нотувала, явно глибоко вражена їхньою родинною згуртованістю та самопожертвою.
Але о 14:15 у двері знову подзвонили.