Старезні сосни на Житомирщині вміють берегти таємниці. Того червневого ранку ліс стояв напрочуд тихий, лише м’який смарагдовий мох ледь чутно пружинив під маленькими гумовими чобітками. Ранкова волога ще не встигла випаруватися, пробираючи семирічну Яринку до самих кісток, проте дівчинка вперто продиралася крізь колюче гілля. Її худенькі рученята, давно вкриті сіткою дрібних подряпин від ожини, впевнено розсували густі хащі.
— Ведмедику! Зайчику! Ви де сховалися? — дзвінко гукала вона. Її тоненький, немов срібний дзвіночок, голосок відбивався від могутніх стовбурів і розчинявся в ранковому тумані.
— Лялечко, ну озовися ж! — луна підхоплювала дитячий заклик, відносила його кудись за пагорби, але ліс відповідав лише глухим шелестом листя.
Яринка кумедно насупила світлі брівки і прикусила губу. Сьогодні вона була налаштована неймовірно рішуче. Їй конче треба було відшукати свої улюблені іграшки. Баба Ганна казала, що вони десь тут, у лісі, просто загубилися під час їхньої останньої прогулянки по гриби.
Раптом суха, немов гачок, ялинова гілка боляче хльоснула дівчинку по обличчю. Яринка тихо зойкнула. Вона притисла долоню до щоки і відчула липку вологу. Кров. Дитяче серце тьохкнуло і забилося частіше. Але злякалася вона не лісу і не болю. Їй стало страшно від того, що чекає на неї вдома.
— Знову той пекучий йод, — сумно пробурмотіла вона, скривившись від самої лише згадки про їдку брунатну рідину.
Кожного разу, коли баба Ганна діставала зі старої шафки склянку з йодом, Яринка влаштовувала справжні перегони по хаті. Хоча, зрештою, все одно покірно стояла, міцно заплющивши очі та стиснувши кулачки, поки теплі, посічені важкою роботою бабусині пальці обережно торкалися розбитого коліна чи подряпаного ліктя.
Дівчинка важко зітхнула і присіла на повалене буревієм дерево. Зовсім поруч, весело перестрибуючи через замшіле каміння, дзюрчав лісовий струмок. Яринка зачерпнула пригорщу крижаної води і хлюпнула собі на обличчя, змиваючи крапельки крові.
«Вода холодна, точнісінько як у нашій криниці», — подумала вона, вдивляючись у своє розмите відображення у маленькому вирі.
З води на неї дивилося серйозне личко. Великі, кольору стиглого лісового горіха очі, тоненькі світлі кіски, що неслухняно вибилися з-під вицвілої ситцевої хустинки. Щоку перетинала свіжа червона смужка.
— Нічого страшного, — заспокоїла вона своє відображення, обережно торкнувшись ранки. — Бувало й гірше.
Навколо безтурботно співали пташки. Яринка любила цей лісовий гомін набагато більше, ніж ті образливі перешіптування сільських молодиць, які вона часто чула за спиною у рідній Вільшанці. «Сиротина пішла… Бідна дитина, безбатченком росте…» — так вони шепотілися, коли вона проходила повз їхні двори.
Бабуся Ганна завжди розповідала їй зовсім іншу історію. Казка про батьків звучала піднесено і красиво. Мама Мирослава, мовляв, була такою світлою і легкою, що одного дня сильний вітер просто підхопив її і поніс на небо, щоб вона допомагала ангелам переганяти хмари. А тато був вільним музикантом, який вирушив у далеку мандрівку, аби збирати по світу найгарніші пісні і дарувати їх людям.
Але сусідський задира Сашко, вічно замурзаний хлопчисько з рогаткою в кишені, одного разу розбив цю казку на друзки.
— Твоя мамка давно в сирій землі лежить, при родах померла! А батька твого взагалі ніхто ніколи не бачив! — крикнув він їй услід біля сільського магазину.
Яринка тоді не заплакала. Вона завмерла, повільно обернулася і подивилася на Сашка таким важким, недитячим поглядом, що хлопчисько раптом знітився і, опустивши очі, позадкував геть.
— Це неправда, — твердо сказала вона тоді в порожнечу.
Того вечора баба Ганна знайшла її на ґанку. Дівчинка сиділа, втупившись у курну дорогу. Бабуся нічого не спитала, просто обійняла її своїми великими руками, що завжди пахли свіжоспеченим хлібом і сухим чебрецем. Яринка знала, що Сашко сказав правду. Але казка про маму на пухнастих хмарах все одно гріла її маленьке серце набагато сильніше, ніж сухе і страшне слово «померла».
Сонце підіймалося вище, пробиваючись золотими променями крізь густі крони сосен. Час було повертатися до пошуків. Насправді, Яринка вже давно здогадувалася, що ніякі іграшки в лісі не губилися. Вона чудово пам’ятала той вечір, коли баба Ганна, ховаючи очі, обережно загортала порцелянову ляльку та плюшевого ведмедя у стару газету.
Наступного дня в хаті з’явився свіжий хліб, крупи, а в Яринки — оці самі нові гумові чобітки. Вони були завеликі, «на виріст», але дівчинка тішилася їм як найбільшому скарбу. Життя з бабусею навчило її головного: іноді доводиться віддавати щось цінне, аби вижити.
«Подумаєш, лялька! — розмірковувала Яринка, крокуючи вузькою стежкою. — У мене є цілий ліс. Шишки будуть моїми ляльками, а гілочки — зайцями».
Стежка несподівано вивела її на простору галявину. Далі починалася заборонена територія — крутий яр, за яким пролягала жвава асфальтована траса. Яринка зупинилася на краю лісу і раптом завмерла, не вірячи власним очам.
На узбіччі, здійнявши хмару пилу, різко загальмував величезний чорний позашляховик. Він скидався на хижого звіра, що випадково виринув із міських джунглів і заблукав серед поліських сосен. Машина була дорогою, з наглухо затонованими вікнами — тут, у Вільшанці, таких зроду не бачили.
Яринка інстинктивно відсахнулася назад, сховавшись за товстим стовбуром старої ялини. Важкі дверцята безшумно відчинилися. З салону вийшов чоловік.
Серце дівчинки радісно тьохкнуло. «Може, це той самий міський дядько, який купив мої іграшки? Може, він вирішив їх повернути?» — наївно подумала вона.
Але чоловік навіть не дивився в бік багажника. Він був високим, одягненим у дорогий темний костюм, який виглядав тут абсолютно недоречно. Його обличчя було блідим, а рухи — різкими та смиканими, немов у маріонетки з поплутаними нитками. Він раз у раз нервово озирався по сторонах, ніби боявся, що за ним хтось стежить.
У руках чоловік міцно притискав до грудей якийсь об’ємний згорток, загорнутий у блакитну ковдру.
Яринка затамувала подих. Чоловік зробив кілька кроків углиб лісу, високо піднімаючи ноги, щоб не забруднити блискучі туфлі в багнюці. Раптом згорток у його руках ледь помітно ворухнувся. Дівчинка кліпнула очима. Їй здалося?
Міський незнайомець зупинився біля розлогого куща. Він востаннє окинув поглядом порожню трасу, різко нахилився і поклав згорток просто на подушку з опалої хвої. Випроставшись, він нервово пригладив волосся і майже бігом кинувся назад до машини. За мить потужний двигун заревів, і позашляховик зірвався з місця, залишивши по собі лише сизий дим.
Яринка стояла ні жива ні мертва. Що це було? Зробивши глибокий вдих, вона обережно вийшла зі своєї схованки і навшпиньках підійшла до покинутого згортка.