Блакитна ковдра знову заворушилася. Може, там поранене цуценя? Або кошеня, якого міський дядько не захотів тримати у квартирі?
Требтячими пальцями дівчинка відігнула краєчок теплої тканини. І весь світ навколо неї раптом перестав існувати.
З-під блакитного пледа на неї дивилися двоє неймовірно глибоких, темних людських очей. Це було немовля. Справжнісінький, живий хлопчик із рожевими пухкими щічками та крихітними кулачками, що кумедно стискали повітря. Він не плакав, лише тихо, беззахисно ухкав.
— Матінко рідна… — прошепотіла Яринка, притиснувши долоні до рота.
Залишати його тут було не можна. Але що скаже баба Ганна? Вона ж завжди сварилася, коли Яринка приносила додому бездомних котів, а тут — ціла людська дитина! Проте роздумувала дівчинка недовго.
— Не бійся, маленький, — лагідно промовила вона, обережно підсовуючи руки під важкий згорток. — Я тебе тут не залишу. Ми підемо до моєї бабусі. Вона дуже добра.
Яринка міцно притисла немовля до грудей і, згинаючись під його вагою, рішуче покрокувала назад вузькою лісовою стежкою. Всередині неї розливалося дивне тепло — суміш страху і неймовірної гордості. Вона знайшла не просто іграшку. Вона знайшла справжній скарб.
Сонце вже стояло в зеніті, нещадно припікаючи, коли густий ліс нарешті відступив, відкривши перед дівчинкою знайому панораму Вільшанки. Маленькі, вибілені вапном хати з шиферними дахами, акуратні городи, де стрункими рядами зеленіла картопля, і високі мальви, що сторожували похилені дерев’яні паркани.
Кожен крок давався Яринці з неймовірним зусиллям. Маленький Данилко виявився несподівано важким для її тендітних рук. Проте вона вперто йшла вперед, міцно притискаючи теплий згорток до грудей. Коли малюк починав невдоволено кректати, вона тихенько нашіптувала йому щось заспокійливе, і він знову засинав, заколисаний її мірними кроками.
Стара хвіртка рідного двору знайомо і протяжно скрипнула. Стежка від воріт до літньої кухні, викладена пласким камінням, здалася дівчинці нескінченною марафонською дистанцією. Яринка зупинилася перед дверима, перевела подих, намагаючись вгамувати шалене калатання серця, і обережно штовхнула двері плечем.
У літній кухні стояла густа, смачна пара. Баба Ганна поралася біля розпеченої плити. Велика чавунна каструля з борщем тихо булькала, наповнюючи приміщення пахощами буряка, часнику та свіжого кропу. Стара жінка розмірено мішала вариво великою дерев’яною ложкою, тихо наспівуючи собі під ніс якусь старовинну, журливу мелодію. Її плечі, на які лягла вся вага нелегкого сільського життя, ледь помітно погойдувалися в такт пісні.
Кожна глибока зморшка на обличчі Ганни була немов зарубцьований слід від пережитого горя. Втрата чоловіка, потім раптова смерть єдиної доньки Мирослави, а згодом і передчасний відхід зятя Назара — усе це випалило її душу, залишивши лише непохитну, залізну волю заради онуки.
— Яринко, то ти, пташко? — озвалася бабуся, навіть не обертаючись від плити. — Де ж ти блукаєш від самісінького ранку?
Вона хотіла додати ще кілька звичних бурхливих повчань, але слова так і застрягли в горлі. Обернувшись, Ганна побачила онуку.
Дерев’яна ложка завмерла в повітрі, з неї повільно скрапував наваристий бульйон. Яринка стояла на порозі, бліда від утоми та хвилювання. Вона обережно підтримувала обома руками великий блакитний плед, з якого визирало крихітне, мирно спляче личко немовляти. Величезні дитячі очі Яринки дивилися на бабусю з благанням і неймовірним страхом.
— Бабусю, я… — голос дівчинки зрадливо затремтів і зірвався на писк.
Ганна повільно, наче уві сні, опустила ложку назад у каструлю. Машинально витерла руки об вишитий фартух. Її погляд був намертво прикутий до згортка.
— Матінко Божа… Що це таке? — запитала вона хрипким пошепком.
— Це дитиночка, — видихнула Яринка, відчуваючи, як по щоках котяться сльози напруги. — Я її в лісі знайшла. Там був такий страшний дядько, весь у чорному… Він приїхав на величезній машині, поклав малюка прямо на глицю під старою ялиною і просто втік!
Баба Ганна мовчала. Ця тиша здалася Яринці важчою за кам’яну брилу. Дівчинка нервово переминалася з ноги на ногу, а малюк у пледі, відчувши зміну настрою, раптом тихо захлипав.
— До хати неси. Швидко! — несподівано різко скомандувала Ганна, відступаючи від плити.
Вона рішуче відчинила двері до основної хати. Старі модринові дошки підлоги жалібно скрипнули під її вагою.
— Клади на моє ліжко, — додала бабуся вже м’якше, вказуючи на широку постіль біля вікна, застелену теплим барвистим ліжником, який вона колись ткала ще для посагу своєї Мирослави.
Яринка акуратно поклала немовля на м’яку ковдру. Хлопчик позіхнув і знову заплющив очі, ніби відчувши безпеку. Ганна підійшла ближче. Її досвідчений, чіпкий погляд миттєво оцінив ситуацію.
— А тепер розповідай усе по порядку. Не пропускай жодної деталі, — наказала вона, сідаючи на краєчок ліжка.
Дівчинка випалила все на одному диханні: і про розкішний позашляховик на узбіччі, і про нервового незнайомця в дорогому костюмі, який постійно озирався, і про те, як малюк ледь не залишився сам у лісовій гущавині.
— Ти обличчя того чоловіка запам’ятала? — насупила брови Ганна.
— Ні, він був далеко… Але він точно не тутешній. Наші так не одягаються, і машини такі в селі не їздять, — заперечно похитала головою Яринка.
Ганна ствердно кивнула, поділяючи думку онуки. Вона обережно відгорнула краї блакитного пледа. Малюк був одягнений у неймовірно м’який, білосніжний комбінезон із дорогої тканини. Від нього ледь відчутно пахло вишуканим дитячим кремом. Це явно була дитина не з бідної чи неблагополучної родини.
— Хлопчик, — констатувала стара жінка. — Місяців зо два, не більше. Доглянутий, ситий… Що ж за нелюд тебе в лісі покинув?
Раптом Ганна помітила щось блискуче. На крихітній шиї немовляти, сховавшись у складках комбінезона, висів тонкий ланцюжок. Жінка обережно підчепила його загрубілим пальцем і витягла на світло маленький срібний медальйон.
— Дивись-но… Справжнє срібло, — пробурмотіла вона.
Медальйон був овальної форми, з майстерно вигравіюваним вензелем із двох літер: «М» та «З». Ганна натиснула на ледь помітну застібку збоку. Кришка клацнула і відкрилася.
Всередині ховалися дві мініатюрні фотографії. На одній з них був зображений чоловік із пронизливим, темним і дуже знайомим поглядом. Баба Ганна відчула, як земля тікає з-під ніг. Вона миттєво впізнала це обличчя, хоч воно й змужніло з роками. Марко.
Один із двох столичних паничів, які колись зруйнували спокійне життя її доньки. Марко Захарченко і його нерозлучний друг Вадим. Обидва з грошима, обидва самовпевнені, обидва обіцяли Мирославі золоті гори. І ось тепер фамільний кулон Марка висить на шиї дитини, яку її онука щойно врятувала від смерті в лісі.
— Ох, чує моє серце велику біду, — зблідла Ганна, поспіхом закриваючи медальйон. — Не буває в житті таких збігів. Просто не буває.