«Я знаю, де ти, і знаю, що ти чекаєш дитину. Від кого — теж знаю», — це був почерк Вадима. Мирослава відчула, як холодіють руки. «Але не сподівайся на диво. Марко не приїде в твоє болото. Він щойно заручився з донькою впливового столичного чиновника. Для нього кар’єра завжди була важливішою за наївних дівчаток. Сподіваюся, ви будете дуже щасливі — ти і твій новий чоловік, який із радістю підібрав користоване з чужого столу».
Мирослава мовчки підійшла до печі і кинула лист у вогонь. Вона дивилася, як язики полум’я пожирають папір. Разом із цим листом у ній згоріло щось значно важливіше. Згоріла остання надія. Вона перестала чекати на диво. Марко став для неї привидом із минулого життя, яке їй більше не належало. Вона остаточно зачинила двері у своє серце.
Квітень того року на Поліссі видався напрочуд примхливим. Він то щедро заливав чорнозем затяжними, холодними дощами, то несподівано лякав нічними приморозками, від яких тонко дзвеніли гілки дерев. Мирославі ставало дедалі важче. Її живіт був уже зовсім великим, вона ледь пересувалася по хаті, спираючись на стіни.
— Вже скоро, доню, — примовляла баба Ганна, з прихованою тривогою вдивляючись у змарніле обличчя Мирослави.
— Ще ж зарано, мамо, — заспокоювала її донька, ніжно погладжуючи живіт. — Ще тижнів чотири до строку.
Але дитина всередині була напрочуд неспокійною. Вона постійно штовхалася, переверталася, ніби їй не терпілося чимшвидше покинути своє затишне укриття і побачити цей великий світ. Назар щовечора довго сидів поруч, обережно прикладаючи своє велике вухо до живота дружини, і його обличчя освітлювалося такою чистою радістю, що Мирослава мимоволі усміхалася.
Одного вечора, коли за вікном завивав холодний, пронизливий вітер, Мирослава раптом глухо скрикнула і зблідла, вхопившись за край дубового столу. Різкий, тягучий біль пронизав поперек і вдарив униз, змусивши її зігнутися навпіл.
— Почалося? — Ганна кинулася до доньки, підхоплюючи її під руку.
Назар примчав із двору за лічені секунди, почувши тривожні голоси. На його лобі виступив холодний піт.
— Біжи за бабою Одаркою! — крикнула йому теща. — Швидко, Назаре, не стій! Схоже, перейми!
Стара Одарка, досвідчена сільська повитуха, яка прийняла на свої руки половину Вільшанки, оглянула Мирославу і стурбовано похитала головою. Її зморшкувате обличчя стало похмурим.
— Важкі будуть пологи, Ганно, — прошепотіла вона так, щоб породілля не почула. — Дитя лежить неправильно.
Назара негайно виставили з хати — чоловікам не місце поруч із такою тайною. Він залишився на ґанку. Годинами ходив туди-сюди, стискаючи кулаки, і щохвилини заглядав у темне вікно з німим, відчайдушним запитанням. Ніч опустилася на село. Перейми накочувалися одна за одною, виснажуючи Мирославу, забираючи її останні сили.
— Щось не так, — Одарка витерла піт із чола. — Надто довго мучиться дівчинка. Треба фельдшера.
О третій годині ночі у вікно настирливо постукали. На порозі стояв молодий сільський фельдшер Роман, якого Назар притягнув мало не силоміць. Хлопець щойно закінчив медичне училище і ще не мав великого досвіду, але це була єдина надія. Везти Мирославу до районної лікарні розбитими нічними дорогами означало б вірну загибель.
Роман швидко омив руки, оглянув жінку і смертельно зблід. Його голос здригнувся, коли він звернувся до Ганни:
— Вона втрачає життєві сили. Дитина в небезпеці, і мати теж. Тримайте її міцно, будемо рятувати!
Те, що відбувалося далі, назавжди вкарбувалося в пам’ять баби Ганни як найстрашніший сон. Нестерпний біль, збите дихання доньки, тремтячі руки молодого фельдшера, який робив усе можливе своїми бідними інструментами. А потім тишу розірвав різкий, пронизливий, але такий жаданий крик немовляти.
— Дівчинка! — видихнув Роман, передаючи крихітний клубочок бабі Одарці. — Жива! Слава Богу, жива!
Мирослава, витративши на цей крик останні краплі свого життя, ледь підняла голову з подушки. Її обличчя було білим, немов крейда, а дихання — поверхневим і переривчастим.
— Дайте… мені… — прошепотіла вона безкровними губами.
Одарка обережно піднесла запеленуте немовля. Мирослава тремтячими пальцями торкнулася крихітної теплої щічки і всміхнулася якоюсь дивною, нетутешньою, прозорою усмішкою.
— Яринка… Її зватимуть Яринка. Моє ясне сонечко…
А потім її рука безвольно впала на ліжко. Очі повільно заплющилися. Роман кинувся до неї, гарячково намагаючись намацати пульс, щось кричав, вимагав ліки, але було пізно. Серце молодої жінки, не витримавши надмірного навантаження, зупинилося.
— Я нічого не зміг вдіяти, — Роман опустив очі, ховаючи сльози безсилля. — Вона віддала всі сили дитині. Пробачте…
Двері розчахнулися. На порозі стояв Назар. Одного погляду на нерухоме тіло коханої йому вистачило, щоб зрозуміти все. Його могутні коліна підкосилися. Він упав біля ліжка, схопив холодну руку дружини і притис до своїх губ, видавши глухий, нелюдський стогін, від якого стигла кров.
Ганна, розчавлена горем, підійшла до нього і поклала руку на його широке плече, що здригалося від ридань.
— У нас донька, Назаре. Вона назвала її Яринкою.
Чоловік повільно підняв голову. Подивився на дитину, яка тихо сопла на руках повитухи. Він підвівся, незграбно, але з неймовірною ніжністю взяв немовля і притис до своїх грудей. Маленька Яринка раптом затихла, ніби відчувши безпеку.
— Я виховаю її, — твердо сказав Назар, і в його заплаканих очах з’явилася непохитна сталь. — Я буду їй і батьком, і матір’ю. Нікому не віддам.
Похорон був тихим. Мирославу поховали на старому сільському цвинтарі під розлогою липою. Баба Ганна стояла біля свіжої могили із закам’янілим від горя обличчям. Поруч — Назар, який міцно тримав на руках запеленуту Яринку. Вони не плакали на людях. Треба було триматися заради цього маленького життя, яке щойно почалося такою страшною ціною.
Через кілька тижнів, розбираючи речі доньки, щоб звільнити місце для дитячого одягу, Ганна натрапила на маленький дерматиновий зошит. Це був щоденник Мирослави. Спочатку мати не хотіла його читати, але бажання ще раз “почути” голос своєї дитини виявилося сильнішим.
Гортаючи сторінки, вона дізналася все. Про золоту клітку Вадима, про таємне, світле кохання до Марка. І про той самий жорстокий лист, який остаточно вбив у ній надію. Але останній запис вразив стару жінку найбільше.
«Назар — найкраща людина у світі. Він знає про дитину. Я розповіла йому все. Я думала, він зненавидить мене, а він сказав, що прийме малюка як свого. Я не заслуговую на таке неймовірне, жертовне кохання…»
Ганна закрила зошит і гірко заплакала. Назар знав. Увесь цей час він знав, що Яринка — не його кров. І все одно обвінчався з Мирославою, прийнявши чужу дитину всім своїм великим серцем.
Вони стали сім’єю. Дивною, зшитою з болю та надії, але справжньою. Назар працював у лісництві, баба Ганна вела господарство, а маленька Яринка росла, купаючись у такій безмежній любові, яка компенсувала їй усе на світі.
Дівчинка була незвичайною. Розумною, з упертим поліським характером, але з якоюсь витонченою міською грацією. Назар обожнював її. Для нього вона була сонцем. Він власноруч вирізав їй із дерева маленьких коників, робив сопілки. Брав із собою до лісу, вчив слухати птахів і знаходити найсолодшу суницю.
Але щастя було недовгим. Яринці не виповнилося ще й трьох років, коли богатирське здоров’я Назара дало збій. Невблаганна, важка хвороба почала випивати з нього життя крапля за краплею.
Дівчинка була надто малою, щоб усвідомити трагедію. Вона часто вибиралася до вітчима на коліна, коли він сидів біля гарячої печі, марно намагаючись зігрітися.
— Татові холодно? — питала вона, торкаючись його запалих щік своїми теплими долоньками.
— Ні, пташко моя, — тихо відповідав він, обіймаючи її тремтячими руками. — Просто тато дуже втомився.