Тим часом у Києві Вадим сидів у своєму розкішному кабінеті, скляним поглядом втупившись у панорамне вікно. Третій день після її від’їзду. Його самолюбство було розчавлене. Стук у двері вирвав його з важких роздумів — на порозі стояв Марко.
— Я чув, що сталося, — сказав він, обережно проходячи всередину і сідаючи в шкіряне крісло навпроти. — Ти як?
— Чудово! — Вадим нервово смикнув краватку, ніби вона раптом стала його душити. — Як людина, від якої втекла дружина. Заявила, що столичне життя їй не підходить. Уявляєш? Захотіла повернутися до своїх городів та гусей. Невдячна, порожня лялька.
Марко до болю стиснув підлокітники крісла, але на його обличчі не здригнувся жоден м’яз.
— Може, з нею щось трапилося? — стримано припустив він. — Щось, про що вона просто побоялася тобі розповісти?
— Та швидше за все знайшла собі якогось багатенького ідіота, — гірко і зневажливо усміхнувся Вадим. — Мирослава завжди була ласою на красиву обгортку. Трофейна дружина. Приз, який я колись виграв у тебе, друже. А всередині — порожнеча.
Марко пильно подивився на друга, відчуваючи, як між ними назавжди розростається прірва.
— Ти справді такої думки про жінку, з якою жив під одним дахом? — запитав він тихо. — Можливо, вона просто мала сміливість визнати, що ніколи тебе не кохала.
Вадим різко обернувся. У його очах спалахнула підозра, змішана з люттю.
— Чому ти її захищаєш? Ти ж теж колись пускав на неї слину. Знаєш, що найсмішніше? Іноді я думав, що з тобою ця сільська принцеса була б щасливішою. Ви б читали одне одному вірші.
Ці слова повисли в повітрі важкою, задушливою хмарою. Марко нічого не відповів. Невдовзі він попрощався і вийшов, залишивши Вадима наодинці зі своєю образою. План працював. Тепер залишалося лише почекати, поки пил вляжеться, і поїхати за Мирославою.
А сама Мирослава тим часом йшла рідною вулицею у Вільшанці. Осіннє повітря було кришталево чистим, морозним, воно пахло димом із коминів і вологою хвоєю. Біля своєї перекошеної дерев’яної хвіртки вона зупинилася. Її серце калатало від страху. А що, як мама не пробачить? Що, як прожене з двору ту, яка колись так зневажливо відгукувалася про рідну домівку?
Вона нерішуче штовхнула хвіртку. Баба Ганна якраз рубала дрова біля старого сараю. Її рухи були розміреними, в них відчувалася та селянська сила, яку важко уявити в немолодій жінці. Вона не почула тихих кроків. Завмерла з піднятою сокирою лише тоді, коли відчула на собі погляд.
— Мамо… — одними губами прошепотіла Мирослава.
Важка сокира випала з рук Ганни, глухо вдарившись об сиру землю. Жінка дивилася на доньку довгим, спустошеним поглядом. Ніби за ці місяці розлуки вона виплакала всі сльози, і тепер усередині залишилася тільки порожнеча.
— Жива… — видихнула мати. — А я вже думала…
Вона не закінчила фразу. Мирославі й не треба було слів. Вона кинулася вперед, упала на коліна просто в холодну осінню багнюку і обхопила ноги матері.
— Пробач мені! — заридала вона, і сльози градом покотилися по змарнілому обличчю. — Пробач мені, мамо! Яка ж я була дурна!
Ганна нахилилася. Її грубі, вкриті мозолями руки дбайливо обхопили обличчя доньки. Вона міцно притисла її до грудей, і Мирослава вдихнула цей найрідніший у світі запах. Запах прощення.
— Дурненька моя дівчинко, — плакала матір, цілуючи її холодне волосся. — Яка ж ти худа стала, аж світишся… Ходімо до хати. Ти вдома.
У хаті нічого не змінилося. Та сама велика піч, натоплена до затишного тепла, ті самі вицвілі фіранки, той самий дерев’яний стіл. Тільки в маминому волоссі додалося сивини. Мирослава розповіла про своє життя в Києві, про роботу, про розчарування у Вадимі. Вона змовчала лише про Марка та свою вагітність, вирішивши почекати, поки набереться сил довірити навіть матері цю найбільшу таємницю.
Увечері, коли стемніло, біля двору знайомо заторохтів мотоцикл.
— Це Назар, — тихо сказала Ганна, виглядаючи у вікно. — Щовечора приїжджає. Дрова рубає, по господарству помагає. А сам усе на дорогу дивиться. Чекає.
Мирослава підійшла до вікна і побачила у світлі ліхтаря його надійні, широкі плечі. Вона накинула хустку і вийшла на ґанок. Назар зайшов у двір обережно, ніби боявся злякати видіння. Побачивши її, він завмер. У його очах спалахнула така несамовита, світла радість, що Мирославі перехопило подих.
— Здрастуй, Мирославо, — сказав він просто. І в цих словах умістилося все його кохання.
Наступні тижні минули в тихому, розміреному ритмі. Назар приходив щодня, допомагав матері, а вечорами довго говорив із Мирославою. З кожним днем вона все ясніше розуміла: з цією людиною їй не страшно.
І одного вечора вона зважилася. Попросила Назара затриматися в напівтемних сінях.
— Мені треба тобі дещо сказати, — почала вона, нервово мнучи край кофти. — Щось, що змінить усе.
— Я слухаю тебе, — він подивився на неї серйозно.
І вона розповіла. Про зустрічі з Марком, про почуття, що спалахнули між ними. А потім, зробивши глибокий вдих і подумки готуючись до найгіршого, прошепотіла:
— Я чекаю дитину, Назаре. Від нього. Від Марка. Ми домовилися, що я перечекаю тут, а потім він приїде і забере мене.
Слова важко впали у вогке повітря сіней. Назар стояв непорушно. Тільки його великі кулаки міцно стиснулися. Мирослава заплющила очі, чекаючи на крик, презирство, лайку. Вона розуміла, наскільки жорстоко чинить, розповідаючи чоловікові, який кохав її все життя, про дитину від іншого.
Але Назар зробив крок уперед і дбайливо взяв її льодяні долоні. В його очах був тихий біль, але жодної краплі ненависті.
— Він справді приїде за тобою? — запитав він глухо.
— Обіцяв, — відповіла вона, хоча глибоко в душі вже пускав коріння страх.
— Я не буду тебе тримати, — сказав Назар. — І не буду заважати твоєму щастю. Але знай…
Він зробив паузу, шукаючи потрібні слова.
— А якщо… — голос Мирослави раптом зірвався. Відчуття його надійних рук давало таку опору, якої вона не мала ніколи в житті. — А якщо я не захочу його чекати? Якщо я залишуся тут? Ти б… прийняв мене з чужою дитиною?
Назар подивився на неї довгим, пронизливим поглядом.
— Для мене це дитя не буде чужим. Якщо це твоя дитина, Мирославо, значить, вона буде й моєю.
Через три тижні у маленькій дерев’яній церкві Вільшанки вони обвінчалися. Село гуділо, мов розтривожений вулик. «Повернулася з міста не з порожніми руками, а з приплодом!», «Окрутила дурника!» — шепотілися сусідки. Але Назар залишався абсолютно глухим до пліток. Він світився від щастя. Перекрив дах, змайстрував нову піч, підготував світлу кімнату для малюка.
А справжній злам стався напровесні.
До сільської ради надійшов лист на ім’я Мирослави. Без зворотної адреси. Почерк був чужим, незграбним, із глибоко втиснутими в папір літерами. Мирослава розкрила конверт, коли залишилася сама.