Єдина цегляна будівля на всю Вільшанку — сільська амбулаторія — стояла на протилежному кінці села. Баба Ганна йшла туди швидким, рішучим кроком, не помічаючи ні пекучого сонця, ні привітань сусідів. З кожним метром вона відчувала дивну, майже містичну легкість. Ніби величезний, чорний, оброслий мохом камінь, який вона носила на серці всі ці сім довгих років, раптом тріснув і розсипався на дрібний пил. Настав час розв’язати цей тугий вузол брехні.
Фельдшер Роман — той самий, що колись, будучи зовсім юним, зі сльозами на очах констатував смерть Мирослави, — тепер був поважним сімейним лікарем. Він саме перебирав скляні ампули у старій металевій шафі, коли двері рвучко відчинилися.
— Ганно Василівно? — здивувався він, побачивши захекану жінку. Вона важко спиралася на одвірок, її хустка зсунулася набік. — Вам зле? Тиск підскочив?
— Телефон твій потрібен, Романе, — відрізала вона, відсапуючись. — Стаціонарний. Треба терміново набрати міський номер. Київський.
Роман, добре знаючи круту вдачу цієї жінки, не став ставити зайвих запитань. Він лише мовчки кивнув, підсунув до неї важкий чорний дисковий апарат і делікатно вийшов до сусіднього кабінету, щільно причинивши за собою двері.
Ганна тремтячими пальцями дістала з кишені пошарпаний зошит доньки. Знайшла потрібну сторінку, де на пожовклому папері був акуратно виведений номер. Зробивши глибокий вдих, немов перед стрибком у крижану воду, вона почала крутити диск. Кожне клацання апарата відлунювало в її голові, немов удар церковного дзвона. Один. Два. Три…
У слухавці почулися довгі гудки. Вони розрізали сільську тишу, немов гостре лезо.
— Захарченко слухає, — пролунав глибокий, владний голос. Це був голос людини, яка звикла контролювати все навколо, але зараз у ньому вловлювалися нотки нелюдської втоми та прихованої паніки.
Ганна на мить втратила дар мови. З ким вона зараз говорить? Із чоловіком, який колись полонив серце її дитини? З батьком її онуки, який навіть не підозрює про існування Яринки? З батьком того крихітного хлопчика, якого знайшли в лісі?
— Алло! Я вас слухаю! Говоріть! — у голосі Марка з’явилося різке роздратування.
— Марку? — нарешті видивила з себе стара жінка. — Марку Захарченко?
На іншому кінці дроту запала напружена, дзвінка пауза.
— Так. Хто це говорить?
— Мене звати Ганна. Ганна з Вільшанки. Я… — вона затнулася, шукаючи слова, щоб пояснити цю незбагненну ситуацію. — Я мати Мирослави.
Тиша стала такою абсолютною, що жінка чула потріскування на лінії.
— Чого вам потрібно? — голос Марка враз став крижаним. Спрацював захисний механізм пам’яті про давню зраду, у яку він досі свято вірив.
— Здається, у мене ваш син, — сказала вона прямо, без жодних передмов. Жінці, яка поховала всю родину, не було сенсу грати в дипломатію.
Почувся гуркіт — ніби по той бік слухавки впало щось важке.
— Хлопчик? — ледве чутно, хрипко перепитав Марко.
— Так. Місяців зо два на вигляд. На шиї — срібний медальйон. Всередині ваше фото і букви «М» та «З».
Звук різкого, судомного вдиху. Ніби чоловіка з розмаху вдарили під дих.
— Данилко… — це ім’я прозвучало одночасно як молитва і як стогін відчаю. — Ви… Боже мій, як він у вас опинився?!
— Моя онука знайшла його в лісі. Під старою ялиною. Загорнутого в блакитний плед.
— Він живий?! — у цьому запитанні було стільки несамовитого страху та благання, що Ганна раптом відчула глибоке співчуття до цього столичного панича.
— Живий і цілий, — поспішила заспокоїти вона. — Тільки голодний дуже. Але ви не хвилюйтеся, ми його доглядаємо.
— Я… — голос Марка зірвався. — Я їду! Негайно! Нікому його не віддавайте!
Він кинув слухавку, навіть не дочекавшись відповіді. Ганна поклала свою на важкий важіль. Долоні вкрилися холодним потом. Усе сказано. Колесо долі зробило повний оберт. Тепер залишалося лише чекати, коли минуле нарешті постукає в їхні старі двері.
У цей самий час Марко стояв посеред свого розкішного кабінету в Києві, ніби вражений блискавкою. Олена, почувши його здавлений крик, стрімко вбігла до кімнати. За ту добу, що минула з моменту викрадення сина, ця елегантна жінка перетворилася на власну тінь.
— Що? Що сталося, Марку?! — вигукнула вона, хапаючись за одвірок.
— Данилко… — тільки й зміг вимовити він. — Його знайшли.
Олена похитнулася.
— Де?!
— Він живий. Усе добре, — Марко кинувся до дружини, підхоплюючи її попід руки. — Його знайшли аж на Житомирщині. У селі. Жінка подзвонила… Каже, знайшли в лісі з моїм медальйоном. Я мушу летіти туди!
— Я з тобою! — Олена спробувала підвестися.
— Ні, люба. Ти ледь на ногах стоїш. Я привезу його, присягаюся. А ти викликай нашого лікаря, нехай чекає вдома. Малюку знадобиться огляд.
Вискочивши на вулицю, Марко миттєво оцінив ситуацію. Дорога кожна хвилина. Один дзвінок впливовому знайомому з обласного управління поліції — і за п’ятнадцять хвилин до його будинку підлетів потужний службовий позашляховик із увімкненими проблисковими маячками.
— Житомирська траса. Село Вільшанка. Гоніть, хлопці, там мій син! — Марко застрибнув у салон.
Сирена завила, розрізаючи густий столичний затор.
А тим часом баба Ганна поверталася додому. Відчинивши двері своєї хати, вона побачила картину, від якої защеміло серце. Яринка сиділа на підлозі біля ліжка і тихенько, виводячи кожну ноту, співала стару українську колискову:
— Ой ходить сон коло вікон, а дрімота — коло плота…
На табуретці поруч стояла глиняна миска з теплою кип’яченою водою. Дівчинка обережно змочувала чисту марлечку і давала малюку посмоктати крапельки вологи. Вона дивилася на немовля з такою абсолютною, недитячою ніжністю, що Ганна мусила відвернутися, аби сховати сльози.
— У тебе дуже добре виходить, пташко, — сказала бабуся, знімаючи хустку.
— Він такий хороший, бабо, — прошепотіла Яринка, не відриваючи погляду від Данилка. — Зовсім не плаче. Бабусю, а ми точно-точно не можемо його залишити?
Ганна важко зітхнула і присіла поруч на ослінчик.
— Ні, моє золото. У нього є свої мама й тато. Вони зараз плачуть, шукають його. І вже зовсім скоро приїдуть, щоб забрати додому.
Обличчя Яринки вмить спохмурніло. Вона поправила ковдрочку, але сперечатися не стала, бо звикла слухатися.
Вони просиділи так ще близько двох годин. Ганна взялася за спиці, виплітаючи теплу шкарпетку і намагаючись заспокоїти нерви монотонною роботою.
Раптом сільську тишу розірвав потужний гуркіт двигуна і виття сирени. За вікном зблиснули сині вогні. Почувся різкий виск гальм біля їхнього двору, гучно хряпнули важкі дверцята автомобіля, залунали схвильовані чоловічі кроки.
Яринка злякано здригнулася і миттєво пригорнула малюка до себе, ніби захищаючи його від усього світу.
— Це за ним, — тихо сказала Ганна, підводячись.