У двері постукали — різко, нетерпляче. Бабуся пішла відчиняти.
На порозі стояв високий чоловік у дорогому міському пальті. Його обличчя було сірим від утоми та пережитого жаху, але очі гарячково блищали.
— Ганна? Ви дзвонили?! — запитав Марко, і його голос здригнувся.
— Заходьте до хати, — просто відповіла вона.
Марко переступив поріг і швидко окинув поглядом чисту, побілену світлицю. Його погляд миттєво вихопив дитину на руках у дівчинки біля ліжка.
— Данилку! — він кинувся вперед і впав перед ним навколішки просто на дерев’яну підлогу.
Яринка відсахнулася, міцніше притискаючи згорток. Марко завмер, дивлячись на маленьку дівчинку благальними, повними сліз очима.
— Будь ласка… Це мій син.
Ганна підійшла і м’яко поклала руку на плече онуки.
— Віддай його, Яринко. Це його тато.
Дівчинка повільно, з очевидним жалем простягнула немовля. Марко дбайливо, з неймовірним трепетом прийняв малюка, міцно притиснувши його до своїх грудей. Його широкі плечі здригалися, а по щоках безконтрольно текли гарячі сльози.
— Живий… Цілий… Мій хлопчик… — несамовито шепотів він, покриваючи поцілунками лобик сина.
І саме тієї миті, піднявши заплакані очі, він уперше по-справжньому подивився на дівчинку, яка щойно тримала його дитину. Подивився — і застиг, ніби вдарений струмом.
Тонке, шляхетне обличчя. Високі вилиці. Світлі коси. Але головне — очі. Великі, кольору лісового горіха, з особливим мигдалеподібним розрізом і тією самою іскрою впертості, яку він щоранку бачив у власному дзеркалі. Це були очі його роду. Очі його матері. Очі, які неможливо було сплутати ні з чиїми іншими.
Мороз пішов по його шкірі. Марко ніби дивився у своє власне минуле.
— Хто… Хто ця дівчинка? — його голос зірвався на хрипкий шепіт. Він перевів приголомшений погляд на Ганну.
Жінка глибоко зітхнула. Момент істини настав.
— Це моя онука. Ярина, — промовила вона, дивлячись йому просто у вічі. — Донька Мирослави.
Слова старої жінки впали в цілковиту, дзвінку тишу хати. Марко дивився на дівчинку, не кліпаючи, ніби боявся, що марево зникне. Сім років. Вона народилася сім років тому — саме тоді, коли, за словами Вадима, у Мирослави стався викидень, після якого вона просила її не шукати.
— Скільки їй років? — перепитав він, хоча його аналітичний розум уже самостійно складав розсипані пазли цієї страшної мозаїки.
— Сім. У квітні виповнилося, — тихо, але чітко відповіла баба Ганна. — Мирослава не пережила тих пологів. Її серце зупинилося.
Кімната вмить наповнилася густою тишею. Навіть маленький Данилко, ніби відчуваючи колосальну значущість цього моменту, не видавав жодного звуку. Тільки мірно цокав старий ходики на стіні — невблаганно відраховуючи секунди нового життя, яке щойно почалося для всіх присутніх у цій сільській хаті.
Марко дивився на дівчинку. На свою доньку.
— Яринка… — він спробував це ім’я на смак. Воно ідеально їй пасувало. Світле, весняне.
Дівчинка обережно кивнула, сторожко дивлячись на незнайомця, який тепер тримав на руках її знайденого малюка. Щось у його обличчі здавалося їй дивно знайомим. Ніби вона дивилася на власне відображення у глибокій криниці, але доросле і чоловіче.
— Я… — Марко спробував заговорити, але горло знову перехопило спазмом. Він відкашлявся і почав спочатку, намагаючись, щоб голос звучав якомога лагідніше: — Ти дуже добре дбала про Данилка. Дякую тобі, Яринко. Ти його врятувала.
— Він хороший, — просто відповіла дівчинка. — Як жива лялечка. Я б дуже хотіла його залишити, але бабуся сказала, що красти чуже — це гріх.
Марко перевів погляд на Ганну. У його очах тепер світилася не лише безмежна вдячність за врятованого сина, а й відчайдушне бажання зрозуміти минуле.
— Нам треба поговорити, — глухо сказав він. — Наодинці.
Стара жінка розуміюче кивнула.
— Яринко, пташко, збігай-но до тітки Марії на сусідню вулицю, попроси в неї трохи свіжого козячого молока, — попросила вона онуку.
Дівчинка неохоче підвелася, кинула останній тужливий погляд на немовля і вийшла з хати. Щойно за нею зачинилися двері, Ганна і Марко довго дивилися одне на одного. Стара сільська жінка, змучена важким життям, і успішний столичний юрист. Здавалося б, між ними пролягла нездоланна прірва, але їх назавжди поєднали два життя: Яринки та Данилка.
Розмова виявилася довгою і болісною. Марко дізнався про те, як Мирослава повернулася додому, як Назар благородно прийняв її з дитиною під серцем. Дізнався про жорстокого листа від Вадима, який остаточно зламав волю Мирослави. Ганна ж почула про те, як Марко отримав фальшивого листа нібито від самої Мирослави, де йшлося про втрату дитини і прохання назавжди зникнути. Пазли склалися. Вадим збрехав їм обом. Він розлучив їх, зігравши на довірі друга та розпачі дружини.
Аж раптом надворі почувся шум ще одного автомобіля. Олена, не в силах чекати новин у Києві, найняла таксі й поїхала слідом за чоловіком у невідоме село. Вона ступила на сільське подвір’я, густа весняна багнюка миттєво обліпила її дорогі італійські туфлі, але жінка навіть не звернула на це уваги. Вона рвучко відчинила двері хати.
— Данилку! — прошепотіла вона, кидаючись до чоловіка і забираючи дитину з його рук. Вона притисла малюка до грудей, жадібно вдихаючи його рідний запах. Сльози полегшення градом котилися по її обличчю.
І лише коли перша хвиля абсолютного материнського щастя трохи спала, Олена помітила погляд чоловіка. Він був спрямований кудись повз неї — на ґанок, де щойно з’явилася дівчинка з глечиком молока в руках.
— Олено, — Марку було важко підбирати слова. — Є дещо, про що ми маємо терміново поговорити.
І вона дізналася все. Про дівчину з минулого, про коротке, але фатальне кохання, про вагітність і про підлість Вадима. Олена бачила, як ця багаторічна брехня шматувала її чоловіка навіть зараз. Вона перевела погляд на дівчинку. Русяве волосся, зосереджене обличчя і ті самі глибокі, темні очі… Очі її Данилка. Щось стиснулося всередині неї, але це були не ревнощі. Це було глибоке людське співчуття.
— Ти впевнений? — запитала вона тихо.
— Серцем відчуваю, — відповів Марко. — Вона — моя донька.