— Мам, ну серйозно? Знову ця вівсянка із запахом диму? — дванадцятирічний Матвій невдоволено зморщив носа, демонстративно відсовуючи від себе глибоку тарілку.
Ранок у їхній київській квартирі на Осокорках починався за звичним, до болю виснажливим сценарієм. За вікном уже щільним потоком гули машини, що тягнулися до Південного мосту, а на кухні Наталя розривалася між двома паралельними всесвітами: спробами зібрати старшого сина до школи та вмовити п’ятирічну доньку хоча б вдягнути колготки до садочка. Жінка відчувала себе білкою в колесі, яке крутиться з шаленою швидкістю.
— Я цю розмазню їсти не буду, — безапеляційно заявив підліток, навіть не відриваючи погляду від екрана свого смартфона. — Це їжа для малявок.
— Сам ти малявка! — миттєво спалахнула Поля, жбурнувши в брата шматочком хліба.
За лічені секунди кухня перетворилася на поле бою. Матвій огризався, відпускаючи дошкульні коментарі, Поля верещала на найвищих нотах. Наталя відчула, як скроні стискає знайомий тупий біль.
— Матвію, припини негайно! Ти старший, май хоч краплю глузду! — голос Наталі зірвався, але її слова, здавалося, розбивалися об невидиму стіну підліткової впертості. Чергова зла репліка злетіла з губ хлопця, і Поля вже заливалася гіркими, істеричними сльозами.
— Досить. Моєму терпінню кінець, — Наталя рішуче підійшла до столу і простягнула руку. — Давай сюди телефон. Три дні без ігор і соцмереж.
Вона вже давно не мала ані сил, ані часу на довгі педагогічні лекції про повагу до старших чи любов до молодших. Наталя просто витягнула гаджет з його рук, підсунула ближче рюкзак і, вказавши на двері, суворо відрізала:
— Взувайся, інакше запізнишся на перший урок.
— Я нікуди не піду без свого айфона! — Матвій втупився в матір повним виклику поглядом, схрестивши руки на грудях.
— Тоді тиждень. Будеш без телефона цілий тиждень, — не відступала жінка.
— Але чому ця мала істеричка завжди виходить сухою з води?! — обурено закричав хлопець.
— Ще одне слово, і тиждень перетвориться на місяць, — крижаним тоном попередила Наталя. Її погляд був настільки промовистим, що Матвій, люто сопучи, неохоче схопив рюкзак і грюкнув вхідними дверима так, що посипалася штукатурка.
— А сніданок? Ти звариш мені іншу, смачну кашу? — кліпаючи заплаканими очима, запитала Поля, коли мати схилилася застібати їй чобітки.
— Ні, сонечко, сьогодні поснідаєш у садочку, — зітхнула Наталя.
— Там несмачно! Я не буду там їсти! — дівчинка миттєво надула губи.
— Значить, у тебе сьогодні розвантажувальний день, — з гіркою усмішкою відповіла мати. Вона чудово знала, що в їхньому приватному дитсадку готують чудово, і Поля завжди з’їдала все до крихти.
Наталя розуміла: ці ранкові істерики — лише наслідок. Діти ставали дедалі більш розбещеними та некерованими, бо відчували отруйну, напружену атмосферу, що от-от мала розірвати їхню родину зсередини. Її чоловік, Сергій, за останні пів року змінився до невпізнання. Раніше, коли Матвій був єдиною дитиною, у домі панували затишок і партнерство. Сергій завжди ставав на бік дружини у виховних моментах.
Але все пішло шкереберть після народження Полі та його стрімкого кар’єрного злету. Отримавши посаду топменеджера у великій будівельній компанії “Столичний Моноліт”, Сергій ніби одягнув корону. Він почав ставитися до Наталі з відвертою зверхністю, а діти, як маленькі губки, миттєво ввібрали цю модель поведінки. Усі хатні клопоти, безсонні ночі, гуртки та шкільні збори лягли виключно на її плечі. А Сергій міг тижнями не ночувати вдома, прикриваючись нескінченними відрядженнями до Львова чи Одеси.
— Ти ж сама хотіла другу дитину, то чого тепер ниєш? — кидав він із сарказмом, коли Наталя, не витримавши чергового марафону, тихо плакала вночі на кухні.
— Я нию, бо змушена тягнути на собі і побут, і двох дітей, і роботу! Я не залізна! — у розпачі захищалася вона.
— Я заробляю гроші. Забезпечую вам рівень життя, — холодно парирував Сергій.
— Я теж працюю! Ми могли б жити трохи скромніше, але як нормальна сім’я. Тобі не обов’язково ночувати в тому офісі.
— Звільнитися? Чи стати посередністю? — Сергій закочував очі. — У бізнесі цінують результат. Почну розслаблятися — мене замінять наступного ж дня. На твою зарплату економіста ми й тижня не протягнемо на Осокорках. Тому припини ці істерики і займайся своїми прямими жіночими обов’язками. А мене в цей побутовий бруд не вплутуй.
— Жіночими обов’язками? — голос Наталі тоді тремтів від образи. — Тобто я маю прибирати, готувати, виховувати дітей, ще й працювати, а твоя місія — просто красивим ходити в офіс? Дуже зручна позиція!
— Наталю, ти стала занадто нервовою. Тобі треба попити якісь вітаміни, — відмахнувся він, немов від настирливої мухи.