— Нервовою?! Мене вчора знову викликали до школи! Матвій хамить вчителям! Ти хоч знаєш, чим він живе? Я перевірила його телефон…
— Лізти в чужі гаджети — це дно. У хлопця має бути приватний простір, — перебив її Сергій.
— Йому дванадцять! Я несу за нього відповідальність!
— Просто май сміливість визнати: ти не справляєшся. Ти далеко не ідеальна мати, — ці слова Сергій кинув так буденно, ніби попросив передати сіль, навіть не розуміючи, як глибоко різонув по живому.
Наталя тоді завмерла. Сльози висохли миттєво.
— Значить, я ще й невдаха? — ледь видавила вона. Чоловік нічого не відповів, лише красномовно відвів погляд.
Наступного ранку після тієї розмови Наталя побачила Матвія на кухні зі смартфоном у руках. Її обурення спалахнуло з новою силою.
— Хто тобі дозволив?! Я ж чітко сказала — тиждень без телефона! — різко випалила вона.
— Тато скасував твоє покарання, — самовпевнено, не підіймаючи очей від екрана, відповів Матвій. — Він сказав, що ти перегинаєш палицю. І взагалі, я маю бути на зв’язку.
Ці слова стали для Наталі ударом під дих. Сергій не просто скасував її рішення — він розтоптав її авторитет перед сином. В очах потемніло від безсилля та гніву. Піддавшись емоціям, вона рвонула до сина і схопила смартфон. Матвій вчепився в апарат мертвою хваткою. У цій безглуздій боротьбі дорогий гаджет вислизнув із рук і з гучним хрускотом гепнувся на кухонний кахель. Екран вкрився густою павутиною тріщин.
— Ти що наробила?! Ненавиджу тебе! — закричав підліток. Його обличчя перекосилося від справжньої, недитячої люті.
— Ну що ж… Раз я така погана, може, тобі дійсно краще жити з батьком? — Наталя ледь стримувала сльози, голос зрадницьки тремтів.
— Він мене хоча б розуміє! А тебе… краще б тебе взагалі не було! — виплюнув Матвій і, схопивши наплічник, вилетів із квартири.
Наталя притулилася до стіни, роблячи глибокі вдихи, щоб не розридатися. Не можна здаватися. Ще треба відвести доньку.
— Полю, ходи сюди, заплетемо косички, — намагаючись звучати спокійно, покликала вона.
— Я не хочу заплітатися! Піду так! — завередувала дівчинка, тікаючи від матері по коридору.
Ранок остаточно перетворився на катастрофу. Через затори та істерики вони запізнилися в дитсадок майже на годину. Вихователька зустріла їх біля дверей групи зі співчутливо-докірливим поглядом, одразу оцінивши розкуйовджене волосся Полі.
— Вибачте… Я знаю, що ми запізнилися. Здається, я просто жахлива мати, — прошепотіла Наталя, відчуваючи, як клубок підступає до горла.
— Що ви, Наталю. Просто намагайтеся виходити трохи раніше, дітям важливий режим, — м’яко відповіла вихователька, навіть не уявляючи, якого болю завдала ця банальна фраза.
На роботі день теж не задався. Керівництво сипало терміновими завданнями, таблиці не сходилися, клієнти нервували. О вісімнадцятій Наталя з жахом зрозуміла, що фізично не встигає забрати доньку. Довелося телефонувати чоловікові.
— Тобі дуже пощастило, що в мене сьогодні скасувалася зустріч, — роздратовано процідив Сергій у слухавку, роблячи з цього величезну послугу.
Повертаючись додому ввечері, Наталя мріяла лише про одне: впасти на ліжко і провалитися в темряву. Подалі від докорів, від басів музики з кімнати підлітка, від нескінченного стресу. Але варто було їй переступити поріг, як реальність підкинула новий сюрприз.
— Це ще що таке?! — ошелешено видихнула вона.
— Тато дозволив! Жіночка біля метро роздавала песиків, і ми взяли одного! Дивись, який він пухнастий! — радісно вищала Поля, тискаючи в руках перелякане цуценя.
— І хто буде з ним гуляти о шостій ранку під дощем?! — Наталя відчула, як залишки її самовладання тануть, мов сніг.
— А йому не треба! Він буде пісяти на пелюшку! — авторитетно заявила донька.
Наталя безсило опустила руки. Вона любила тварин, але чудово розуміла: собака — це ще один хрест на її плечах. Матвію байдуже на все, крім комп’ютера. Поля пограється і кине. А Сергій… Сергій просто вкотре довів, що її думка в цьому домі не варта нічого.
— Добре. Але прибирати за ним буде ваш батько, — відрізала вона.
Сергій, який саме вийшов у коридор, щось невдоволено буркнув під ніс. Через пів години, коли Наталя намагалася одночасно розігріти вечерю і змусити сина сісти за уроки, чоловік раптом почав одягати куртку.
— Ти куди на ніч дивлячись? — здивовано запитала дружина.
— Справи. Забув важливі документи в офісі, треба терміново забрати, — не дивлячись їй в очі, відповів Сергій.
— І надовго?
— Як вийде, — кинув він і просто зачинив за собою двері.