Дарина дивилася на екран старенького смартфона, де світився залишок на картці «Першого Столичного Банку». Вона важко зітхнула і відклала телефон на кухонний стіл. Цифри були невтішними, а знайти нормальну роботу в Києві з кожним днем ставало все важче. Жінка подумки пробіглася списком найнеобхідніших покупок і спробувала себе заспокоїти. У морозилці ще лежала упаковка курятини та трохи маминих домашніх вареників, у шафці — запаси гречки та вівсянки. Отже, найближчі кілька днів можна буде протриматися, купуючи хіба що свіжий хліб та молоко для дитини.
— Мамо, а ти куди збираєшся? — з кімнати вибігла п’ятирічна Софійка, тривожно заглядаючи Дарині в очі.
— Сонечко моє, мама поїде на співбесіду, шукати роботу. Але ти не сумуй, зараз до нас прийде тьотя Олена з Матвійком, будете гратися, — з теплою усмішкою відповіла Дарина, щосили намагаючись приховати внутрішнє хвилювання.
— Ура, Матвійко прийде! — дівчинка радісно сплеснула в долоні. — А Персика вони принесуть?
Персиком звали рудого пухнастого кота їхньої сусідки Олени. Жінка люб’язно погодилася посидіти з Софійкою, поки Дарина їздитиме містом. До офісу ще треба було дістатися, а в реаліях столиці це означало витратити на дорогу з лівого берега ледь не вдвічі більше часу, ніж на саму розмову з роботодавцем.
Минуло вже понад два місяці відтоді, як вони переїхали до Києва з рідного Фастова. Дарина не раз подумки картала себе за цей емоційний порив — зірватися з маленькою дитиною, витратити левову частку заощаджень на оренду квартири на Позняках та харчі, наївно сподіваючись швидко знайти своє місце під сонцем. Але столична реальність виявилася значно суворішою. Попри дві вищі освіти, червоний диплом та шалене бажання працювати, знайти хорошу вакансію без зв’язків було складно. А тим часом вдома, у Фастові, на допомогу Дарини чекали старенька мати та молодша сестра-студентка, які звикли спиратися на неї як на головну опору родини.
— Персика не принесуть, зайчику, — лагідно відповіла Дарина, поправляючи доньці волосся. — Він домашній котик, боїться виходити з квартири. Але ми якось самі підемо в гості до тьоті Олени, і ти зможеш з ним погратися.
— А я теж хочу котика! Свого! — вередливо надула губки Софійка.
Дарина лише скрушно похитала головою. Щоразу, коли мова заходила про тварин, донька починала засмучуватися. У їхньому старому будинку у Фастові залишилися кіт Мурчик та маленька дворняжка Кнопка. Дівчинка обожнювала їх, коли вони ще жили там, і тепер страшенно сумувала за пухнастими друзями.
— Мила моя, — тихо промовила жінка, присідаючи біля доньки, — ми живемо в чужій квартирі. Власниця категорично заборонила тримати будь-яких тварин.
— Навіть маленького папужку? — здивовано підняла бровенята Софійка.
— Навіть папужку.
Щиро кажучи, у цей момент Дарину найменше обходили папуги чи коти. Єдине, що по-справжньому не давало їй спати ночами, — це відсутність стабільного доходу. Грошей тануло на очах, і всі її думки зводилися до одного: як вижити у цьому великому, дорогому місті. Добре хоч те, що за оренду квартири вона заплатила на пів року вперед, але саме цей крок практично повністю спустошив її “фінансову подушку”.
Дзвінок у двері перервав ці тривожні роздуми. На порозі стояла сусідка Олена та її п’ятирічний син Матвійко. Олена, як завжди, прийшла не з порожніми руками — принесла ще теплі пиріжки з яблуками. Вона, як і Дарина, виховувала дитину сама, але їй пощастило більше: вона жила у власній квартирі, що дісталася у спадок від бабусі, тому не знала жахів столичної оренди.
— Ну що, красуне, готова підкорювати світ? — бадьоро запитала Олена, переступаючи поріг прихожої.
Дарина глибоко вдихнула і кивнула. Їй подобалося їхнє нове життя: і цей галасливий район, і скромна однокімнатна квартира. Київ здавався їй велетенським живим організмом, який диктував свої жорсткі правила гри. Жінка розуміла: щоб стати тут своєю, потрібні неабияка витримка та залізна воля.
Одягаючи піджак, вона непомітно намацала в кишені баночку з екстрактом валеріани. До співбесіди залишалося трохи більше двох годин. Сьогодні вона мала надію, що удача нарешті повернеться до неї обличчям. Нерви були натягнуті, як струни, адже на кону стояло майбутнє її маленької сім’ї.
— На яку посаду хоч пробуєшся? — поцікавилася Олена, допомагаючи синові роззутися.
— Помічник керівника відділу. Це компанія «УкрПродПостач», вони займаються постачанням продуктів до супермаркетів. Кажуть, їм терміново потрібні люди в офіс.
— Зарплату нормальну обіцяють? Чи знову копійки?
— На перший час сказали, що вистачить на життя. А далі — побачимо. Якщо після випробувального терміну не піднімуть, доведеться знову відкривати сайти з вакансіями, — зітхнула Дарина. Думка про те, що це знову може бути лише тимчасовий варіант, неабияк її лякала.
— А ти не розслабляйся, шукай щось паралельно, навіть якщо візьмуть, — мудро порадила сусідка.
Дарина лише кивнула, хоча всередині відчула дискомфорт. Їй завжди здавалося неправильним шукати нове місце, коли ти вже десь працюєш — ніби це зрада роботодавця. Зав’язуючи шнурки на акуратних туфлях, вона ніжно поцілувала Софійку в щічку і з вдячністю подивилася на Олену.
— Я навіть уявити не можу, що б я робила без тебе в цьому місті, — щиро зізналася вона. — Ти просто моя рятівниця.
— Ой, та припини, ти мені теж часто допомагаєш, — відмахнулася Олена з усмішкою, дістаючи з кишені улюблену м’ятну цукерку.
Дарина взяла частування, сховала його в кишеню до валеріанки — свого головного заспокійливого талісмана на сьогодні. Столичні співбесіди нагадували їй якийсь складний психологічний квест, де неможливо передбачити, що на тебе чекає за наступними дверима. За ці два місяці вона пройшла їх щонайменше десять. Десь обіцяли перетелефонувати і зникали, десь пропонували відверто рабські умови. Паніка наростала з кожним днем, але жінка змушувала себе тримати обличчя.
За п’ятнадцять хвилин вона вже спускалася на станції метро «Позняки». Попереду була довга поїздка зеленою гілкою, пересадка в галасливому натовпі та вихід у самому серці міста — на Печерську. Відстань була чималою, але Дарину це не лякало. Вона готова була їздити хоч на інший кінець міста, аби тільки забезпечити доньці гідне життя. Багатих родичів чи спадку в неї не було — розраховувати доводилося виключно на власні сили.