Глянувши на годинник у вагоні, вона трохи розслабилася. Часу було вдосталь, можна навіть дозволити собі випити трав’яного чаю перед стресовою розмовою. Кави вона свідомо уникала — серце і так вискакувало з грудей. Вона міцніше притиснула до себе сумку з роздрукованим резюме та трудовою книжкою, мимоволі заздрячи спокійним обличчям киян, які просто їхали у своїх буденних справах.
Вийшовши на залиту сонцем вулицю на Печерську, Дарина швидко зорієнтувалася по навігатору. Потрібний бізнес-центр, величний і скляний, височів за кілька кварталів. До призначеного часу залишалося хвилин сорок. Вона помітила затишну кав’ярню з літнім майданчиком і вирішила перевести подих.
Замовивши зелений чай, Дарина сіла за столик біля панорамного вікна. Серпневий Київ плавився від спеки. Місто вирувало своїм життям, абсолютно байдуже до її проблем та тривог. Тут, серед дорогих машин і людей у брендових костюмах, вона відчувала себе маленькою піщинкою.
Вона зробила ковток гарячого чаю і прикрила очі, подумки репетируючи свою промову. Треба не забути розповісти про те, як вона оптимізувала базу клієнтів на минулій роботі у Фастові, згадати про стабільне виконання планів продажу. Це мало спрацювати. Відкривши очі, вона поглянула на вулицю. Раптом її увагу привернув старший чоловік у солідному костюмі. Він ішов тротуаром навпроти, але раптом зупинився, схопився рукою за серце і почав повільно, неприродно осідати на розпечений асфальт.
Дарина не вагалася жодної секунди. Вона кинула на стіл купюру, навіть не чекаючи решти, і вилетіла з кав’ярні. Спека вдарила в обличчя, але вона, не звертаючи уваги на сигнали автівок, перебігла дорогу. Чоловік лежав на боці, його обличчя зблідло, дихання було переривчастим. Навколо жваво снували люди з холодними лате в руках, але ніхто — абсолютно ніхто — навіть не уповільнив крок.
— Вам погано? Серце?! — вигукнула Дарина, падаючи на коліна прямо на брудний тротуар.
Чоловік лише слабко хрипів, стискаючи в руці шкіряну папку з документами. Жінка миттю відкинула папку вбік, тремтячими пальцями розстебнула верхні ґудзики його сорочки та послабила краватку, щоб дати доступ кисню. Дістала зі своєї сумки пляшку з водою, обережно змочила йому губи. Серпневе сонце палило нещадно, повітря було густим і гарячим.
— Ліки… в сумці… — ледь чутно, з неймовірним зусиллям прошепотів він.
Дарина схопила його портфель і почала гарячково перебирати речі. Нарешті на дні вона знайшла блістер із таблетками. Руки трусилися від адреналіну. Вона видавила таблетку і спробувала покласти чоловікові під язик, але він судорожно ковтнув повітря, і таблетка впала на асфальт.
— Стоп, спокійно, зараз усе буде, — вголос сказала вона сама собі. Видавила ще одну. Цього разу діяла обережніше: піднесла її під язик і злегка притримала його щелепу, щоб ліки почали розсмоктуватися. Вона озирнулася навколо. Повз пройшов хлопець у навушниках, навіть не глянувши вниз. Ця столична байдужість вразила її до глибини душі: на вулиці буквально вмирала людина, а всім було байдуже.
— Я викликаю швидку, — твердо сказала Дарина, дістаючи телефон.
Але чоловік слабо похитав головою і прикрив очі. Жінку охопив тваринний страх: а що, як він помре просто тут, на її руках? Вона рахувала кожну секунду. Здавалося, минула вічність, перш ніж його грудна клітка почала підійматися рівномірніше, а на бліді щоки повернувся слабкий рум’янець.
Коли йому стало трохи краще, Дарина допомогла чоловікові піднятися. Він спирався на неї всією вагою, і вони повільно дійшли до найближчої лавки в тіні дерев. Він дістав білосніжну хустинку, витер рясний піт із чола і з полегшенням видихнув.
— Відпускає? — тихо запитала вона, не відходячи ні на крок.
— Так… — прохрипів він, намагаючись усміхнутися. — Дякую вам. Я Богдан Васильович, — він простягнув їй руку, наче вони зустрілися на світському прийомі, а не щойно уникли трагедії.
— Дарина, — вона потиснула його суху, гарячу долоню. — Слава Богу, ми встигли.
Лише зараз вона рефлекторно подивилася на свій годинник і серце завмерло. Вона запізнилася. Час її ідеальної співбесіди, її шансу на стабільне життя, вже минув.