— Я категорично не дозволю, щоб моя рідна кров жила в якійсь орендованій квартирі, та ще й так далеко від нашого офісу, — безапеляційно заявив він, коли вони відпочивали на лавці. — Ви переїжджаєте до мене. У мене величезний будинок у передмісті Києва. Він порожній і сумний. А колись він стане твоїм. Мені самому стільки місця просто не потрібно.
— Дідусю, благаю, не кажи так, — лагідно заперечила Дарина, обіймаючи його за плечі. — Тобі ще жити й жити. Софійку ще треба заміж видати! І знаєш… мені так тепло і радісно називати тебе дідусем.
Чоловік зворушено змахнув сльозу.
— Коли ти мене так називаєш, у мене ніби крила виростають за спиною. Який же я був дурень, що стільки років змарнував…
Того вечора, сидячи на терасі розкішного ресторану, Дарина розповіла дідусеві всю свою історію — без прикрас. Про хворого батька, про психологічне насильство колишнього чоловіка, про свій страх і відчайдушну втечу до столиці з дитиною на руках.
Богдан Васильович слухав її дуже уважно, раз у раз стискаючи кулаки від гніву на її колишнього, а потім тихо промовив:
— Даринко, ти неймовірно сильна жінка. Ти все зробила правильно. Якби ти не знайшла в собі мужності розірвати те токсичне коло і не переїхала б сюди, ми б, напевно, так ніколи і не зустрілися. Я безмежно щасливий, що доля дала мені цей другий шанс.
— Я теж, дідусю… я теж, — прошепотіла вона.
Минуло п’ять років. Життя Дарини кардинально змінилося. Вона разом із донькою переїхала до просторого, затишного будинку Богдана Васильовича, наповнивши його дитячим сміхом і родинним теплом. Вона швидко вчилася, перейняла всі тонкощі ведення бізнесу, і згодом дідусь зі спокійним серцем передав їй управління своєю компанією, а сам вийшов на заслужений відпочинок — бавити правнучку та вирощувати троянди в саду. Він знав, що його компанія в надійних руках жінки з твердим, незламним характером.
Софійка пішла до престижної столичної школи, займалася танцями і щодня тішила маму та прадідуся своїми успіхами. Дарина часто думала про те, що все в житті відбувається не просто так. Її найважчі рішення — розлучитися, переїхати в нікуди, ризикнути останніми грошима і не пройти повз чужу біду — привели її до такого всеосяжного щастя, про яке вона колись не сміла навіть мріяти.
Мама Дарини тепер часто приїжджала до них у гості. Вона нарешті знайшла спільну мову з Богданом Васильовичем, і старі образи потроху розвіялися. Щоправда, переїжджати до них назовсім вона відмовилася — мабуть, Фастів був для неї надто рідним, щоб залишати його назавжди. Але головним було інше: тепер вони були справжньою, великою і люблячою родиною.