Дідусь нічого не відповів. Він тремтячою рукою налив собі склянку води з графина і випив її кількома великими ковтками. Потім повільно опустився в крісло, пильно дивлячись на неї очима, повними сліз.
— Даринко… дитино… виходить, ти моя онука? — ледь чутно прошепотів він.
— Що?! Про що ви говорите? Який абсурд… — Дарина дивилася на нього в повному нерозумінні, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг.
— Михайло… Михайло з Вишневої вулиці у Фастові. Він був моїм сином. Твоїм батьком. А я — його батько. Твій рідний дідусь, — Богдан Васильович дістав білосніжну хустинку і витер рясний піт, що виступив на чолі.
Дарина завмерла, намагаючись осягнути почуте. Її серце калатало як шалене. Тим часом чоловік дістав із внутрішньої кишені піджака старий шкіряний гаманець, а з нього — пожовклу чорно-білу фотографію маленького хлопчика з кумедним чубчиком. Це був її тато. Точнісінько таке ж фото стояло у них вдома у серванті.
— Це просто не вкладається в голові… Ви — мій дідусь… — на очах молодої жінки забриніли гарячі сльози.
Богдан Васильович важко кивнув, ковтаючи клубок у горлі.
— Ніколи, чуєш, ніколи б не подумав, що Господь зведе нас отак… після стількох років глухого мовчання.
Дарина підвелася зі стільця, обійшла стіл і міцно обійняла його. Емоції прорвали греблю — вона плакала на плечі в людини, яку ще вчора вважала просто випадковим перехожим, а сьогодні знайшла в ньому рідну кров.
— Я так хотіла вас знайти! — схлипуючи, говорила вона. — Мені все життя було цікаво, чому ви не спілкувалися з татом. Він перед самою своєю смертю казав, що мені обов’язково треба вас відшукати…
На очах поважного бізнесмена теж блищали сльози. Він гладив її по спині тремтячою рукою.
— Прости мене, Даринко. Прости старого дурня за те, що не був поруч усі ці роки. Давно вже минули всі образи, але моя клята гордість заважала приїхати, постукати у ваші двері, попросити вибачення… І ось Міша пішов, а я так і не встиг з ним попрощатися, — дідусь важко зітхнув, і в цьому зітханні був біль цілого життя.
— Але чому? Що такого страшного сталося між вами тоді? — тихо запитала Дарина, сідаючи поруч і тримаючи його за руку.
Богдан Васильович сумно похитав головою, поринаючи у болючі спогади.
— Ми з твоєю бабусею, Катериною… хай спочиває з миром… дуже хотіли, щоб Михайло став видатним науковцем, або хоча б продовжив мій бізнес. У нього був блискучий розум. Але він вибрав кохання. Вибрав твою маму і просте життя у Фастові. Тоді нам це здавалося зрадою наших очікувань. Спалахнула жахлива сварка. Я завжди казав, що треба вміти прощати, але Катерина була жінкою крутого норову. Вона так і не змогла переступити через свою образу. А я… я просто пішов у неї на повідку. Ця злість нас і згубила…
Дарина міцніше стиснула його долоню. Вона чудово розуміла, як важко йому зараз визнавати свої помилки перед нею.
— Головне, що ми знайшли одне одного зараз, — прошепотів Богдан Васильович, цілуючи її руку. — Я буду поруч. Присягаюся, я зроблю для тебе і твоєї родини все, що не встиг зробити для свого сина.
У цей момент вони обоє усвідомили: більше вони ніколи не загубляться в цьому великому місті.
— Знаєш, дідусю… ти ж не тільки мій дідусь. У тебе ще й правнучка є. Софійка, їй п’ять рочків, — крізь сльози всміхнулася Дарина.
— Боже милосердний! Правнучка! — очі Богдана Васильовича засяяли таким непідробним щастям, що він миттю помолодшав на десяток років. — Я мушу з нею познайомитися! Чому б нам не зустрітися сьогодні ввечері? Ні, почекай, який вечір! Давай прямо зараз! Ми сідаємо в мою машину, їдемо за Софійкою і весь день проводимо разом. Підемо в найкращий парк, будемо їсти солодку вату, морозиво, кататися на каруселях!
Він примружився, з надією чекаючи її відповіді.
— Ну… можна і так, — щиро засміялася Дарина, витираючи сльози. — А як же моя робота? Я можу розраховувати на ту посаду помічниці?
— Звичайно, ні! — серйозно, але з хитрими бісиками в очах відповів дідусь. — Я знайду тобі значно краще місце в компанії, ніж посада рядової помічниці. Ти — моя онука. Моя єдина спадкоємиця. І я хочу, щоб ти зайняла гідне місце поруч зі мною в управлінні бізнесом. Відтепер ми більше ніколи не розлучимося.
Дарина не могла повірити своєму щастю. Усе це нагадувало сценарій голлівудського фільму, але відбувалося з нею насправді. Її спонтанне рішення допомогти незнайомцю на вулиці обернулося справжнім дивом. «Роби добро, і воно обов’язково до тебе повернеться», — промайнуло в її голові.
Богдан Васильович миттю викликав водія, і вже за пів години вони мчали на Позняки. Забравши здивовану, але безмежно щасливу Софійку та подякувавши сусідці Олені, вони втрьох вирушили до великого парку розваг. Дівчинка пищала від захвату, а Богдан Васильович не міг відірвати закоханого погляду від своєї правнучки, купуючи їй найбільші порції морозива та обіцяючи показати весь світ.