Марина завмерла у високих дубових дверях розкішного маєтку в Козині. Її погляд повільно ковзав по кімнаті, яка ще вчора, мабуть, нагадувала сторінку з глянцевого журналу про елітний дизайн інтер’єрів, а зараз перетворилася на епіцентр справжнього домашнього апокаліпсису. Кришталево-білі стіни були безжально поцятковані яскравими бризками акрилової фарби. Дорогі дизайнерські стільці валялися перекинутими, а в повітрі, наче химерний літній снігопад, кружляли тисячі пір’їнок із розірваних шовкових диванних подушок.
Проте Марину зупинив зовсім не масштаб цих руйнувань. Її серце стиснулося від іншого: від пронизливого, неприхованого болю, який вона побачила в очах трьох шестирічних хлопчиків, що стояли посеред цього хаосу.
— Ти не змусиш нас тебе полюбити! — зірваним, по-дитячому дзвінким голосом закричав Артем, найстарший із трійнят. Його крик розрізав важку тишу кімнати, і в ту ж мить він з усієї сили жбурнув важку металеву машинку прямо під ноги дівчині. — Нам не потрібна ще одна дурна няня! Ми хочемо нашу маму!
Позаду нього, наче вірні солдати, що готуються до останнього, безнадійного бою, стояли його брати — Даня і Бодя. Їхні маленькі личка були перемазані фарбою, потом і слідами від солоних сліз. Груди хлопчиків важко здіймалися від емоційного виснаження. Ця трійця маленьких бунтарів лише за останні пів року примудрилася вижити з дому сімнадцять кваліфікованих нянь. Судячи з їхніх рішучих поз і міцно стиснутих кулачків, вони були абсолютно готові зробити Марину вісімнадцятою.
Але дівчина, дивлячись на них, не бачила ані «маленьких монстрів», ані «некерованих хуліганів», про яких її так наполегливо попереджали в агентстві з підбору персоналу. Вона бачила трьох наляканих, розгублених малюків, які тонули у власному горі. Вони просто відчайдушно намагалися захистити себе від нових розчарувань і нового болю.
— Я знаю, що ви дуже сумуєте за мамою, — тихо, але надзвичайно впевнено промовила Марина. Її голос звучав як заспокійлива мелодія посеред руїн. Вона обережно переступила через уламки пластикових іграшок, абсолютно не звертаючи уваги на безлад. — І я тут зовсім не для того, щоб її замінити. Це неможливо. Я тут, тому що, як мені здається, вам зараз дуже потрібна людина, яка точно знає, що ти відчуваєш, коли твій світ розлітається на друзки.
Хлопчики миттєво завмерли. Вони припинили жбурляти речі й застигли, ошелешені її спокійним, лагідним тоном. Жодна з попередніх нянь ніколи не розмовляла з ними так. Зазвичай на них одразу починали кричати, погрожувати покараннями або ж у паніці тікали геть. Артем пильно подивився на дівчину, недовірливо примруживши заплакані очі.
— Ти нічого про нас не знаєш, — кинув він з викликом, хоча в його голосі вже не було тієї гострої агресії, що хвилину тому.
Марина повільно опустилася на коліна прямо на забруднену фарбою паркетну дошку, зовсім не хвилюючись про те, що може безнадійно зіпсувати свою чисту сукню. Тепер її очі були на одному рівні з очима хлопчиків.
— Твоя правда. Я ще дуже багато чого про вас не знаю, — чесно визнала вона. — Але я точно знаю, що вам зараз дуже страшно. Я знаю, що ви злі на весь світ. І я знаю: ви думаєте, що якщо будете поводитися зі мною максимально жахливо, я просто здамся і піду, як і всі інші.
Трійнята швидко перезирнулися. Вони явно не очікували, що ця незнайомка так легко, наче відкриту книгу, прочитає їхні найпотаємніші думки.
— Але є один нюанс, — продовжила Марина, ледь помітно, з легкою тугою посміхнувшись. — Я нікуди не піду. А до кінця цього дня я покажу вам дещо таке, що змінить абсолютно все.
Артем ще більше насупився, відчайдушно намагаючись знайти підступ у її словах.
— Що саме?
Марина повільно підвелася, обережно струсивши з рукава білу пір’їнку.
— Я покажу вам, що дозволити комусь новому піклуватися про тебе — це нормально. Навіть тоді, коли твоє серце розбите вщент.
Саме в цю мить із довгого коридору почулися важкі, ритмічні кроки. Дитячі обличчя миттєво зблідли, а в очах знову спалахнув непідробний страх.
— Це він… — ледь чутно прошепотів Даня, задкуючи до стіни. — Тато зараз буде дуже злий через цей безлад.
Те, що сталося далі, стало справжнім шоком для всіх у цьому великому будинку, і особливо — для чоловіка, який останні пів року жив із непохитною впевненістю, що до його дітей неможливо знайти підхід. Але щоб осягнути всю глибину цього моменту, нам варто повернутися трохи назад і поглянути на самого господаря маєтку.
Шістьма місяцями раніше Максим Ткаченко сидів у своєму кутовому панорамному кабінеті на тридцятому поверсі елітного бізнес-центру «Печерськ-Хілс». Він порожнім поглядом дивився на екран смартфона, який розривався від дзвінків уже втретє за цей ранок. Десь глибоко в душі він із неприємним холодком розумів: це або його особиста помічниця з черговою катастрофою щодо нянь, або дзвінок із приватної школи синів. Він не помилився — це було і те, й інше.
— Максиме Вікторовичу, — напружено видихнула в слухавку асистентка Аліна, щойно він прийняв виклик. — У мене для вас є погана новина. І ще одна — просто жахлива.
Максим втомлено потер скроні. Знайомий, пульсуючий біль від напруги знову почав віддавати в потилицю.
— Давай спочатку погану.
— Телефонували зі школи, — відчеканила Аліна. — Хлопчики влаштували справжню битву їжею в шкільній їдальні, потім якимось дивом замкнули вчительку в підсобці зі швабрами, а після цього залізли на ігровий майданчик і навідріз відмовилися спускатися на уроки.
Максим важко зітхнув. Здавалося, ніби вся вага цього багатомільйонного міста раптом впала йому на плечі.
— А жахлива?