— Няня номер сімнадцять щойно звільнилася, — голос Аліни став помітно тихішим. — Пані Галина кинула ключі на стіл охорони. Вона сказала, цитую: «У цих дітей вселився біс, і ніякі мільйони не варті того, щоб я ризикувала своєю нервовою системою в цьому дурдомі».
У ту мить Максиму здалося, що його світ знову летить у прірву. Ще пів року тому він був неймовірно щасливим чоловіком: успішний власник великої девелоперської компанії «Столиця-Інвест-Буд», у якого була кохана дружина та троє чудових, життєрадісних синів. Але потім сталася та страшна, безглузда ДТП на заміській трасі. Олени не стало. Їхня ідеальна сім’я розбилася разом із тією автівкою, і тепер Максим просто йшов на дно. Він з усіх сил намагався бути і батьком, і матір’ю для трьох згорьованих хлопчиків, які, здавалося, поставили собі за мету знищити все навколо.
— Аліно, зв’яжися з агентством, — глухо наказав Максим, дивлячись крізь панорамне вікно на затори столиці. — Скажи, що нам потрібна людина ще на вчора.
— Максиме Вікторовичу, я вже телефонувала, — обережно відповіла помічниця. — Вони кажуть, що в них закінчилися кандидатки. Чутки про ваших хлопців розлетілися всім Києвом. Ніхто не погоджується працювати в родині Ткаченків. Навіть за подвійний тариф.
Максим відклав телефон і заплющив очі. Його статки оцінювалися в десятки мільйонів, але всі ці гроші були абсолютно безсилими перед найголовнішою проблемою в його житті. Його діти ламалися зсередини, а він не мав жодного уявлення, як їх зібрати докупи. У свої тридцять п’ять років Максим побудував справжню бізнес-імперію з нуля. Він був блискучим стратегом, жорстким переговірником і ніколи не здавався перед труднощами. Але горе перетворило його власних синів на абсолютно чужих людей.
Правда полягала в тому, що Максим і сам ледь тримався. Олена була його найкращою подругою, його музою і душею їхнього дому. Без неї він почувався загубленим. Він почав затримуватися в офісі до пізньої ночі просто тому, що там було легше, ніж повертатися в порожній, холодний будинок і ловити на собі німі, звинувачувальні погляди синів. Діти підсвідомо звинувачували його в смерті матері, хоч ніколи й не казали цього вголос. Того фатального дня Олена поспішала за місто, щоб забрати для нього сюрприз на день народження. Провина з’їдала Максима живцем, і він чітко розумів: сини відчувають те саме.
— Босе? — обережний голос Аліни вирвав його з важких думок. — Що будемо робити з нянею?
Максим на мить замислився. Відчай геть затуманив його розум.
— Розмісти оголошення на всіх можливих порталах. Запропонуй зарплату, втричі вищу за ринкову. Десь у цьому місті точно є людина, якій настільки потрібні гроші, що вона погодиться терпіти моїх синів.
Але тоді Максим ще не знав, що та, хто відгукнеться на його вакансію, змінить їхні життя назавжди.
Того ж вечора тридцятирічна Марина сиділа на кухні своєї крихітної орендованої квартири на Троєщині. За вікном безперестану періщив холодний київський дощ, барабанячи по старому підвіконню. Вона гортала сайти з пошуку роботи, підсвічуючи обличчя екраном старенького ноутбука. Марина була безробітною вже понад два місяці — родина, в якій вона працювала до цього, несподівано переїхала в інше місто. Вона обожнювала дітей і мала за плечима вісім років досвіду, але останнім часом ринок диктував свої жорсткі умови. Заможні столичні сім’ї шукали виключно молодих нянь із дипломами європейських університетів, знанням трьох мов та ідеальними рекомендаційними листами.
Проте за всіма цими вимогами багатії не бачили головного дару Марини: вона вміла відчувати чужий біль. Вона виросла в обласному інтернаті після того, як її батьки трагічно загинули в пожежі, коли дівчинці ледь виповнилося сім. Її переводили з одного закладу до іншого, і вона ніде не затримувалася настільки довго, щоб відчути себе в безпеці чи комусь потрібною. До того моменту, як їй виповнилося вісімнадцять і система випустила її у вільне плавання, Марина навчилася безпомилково зчитувати найтонші ознаки дитячої травми. А ще вона засвоїла одне залізне правило: діти, які поводяться найгірше, насправді найбільше потребують любові.
Коли Марина натрапила на оголошення Максима Ткаченка, вона спершу хотіла його прогорнути. Опис був доволі специфічним: «Шукаю досвідчену няню для трьох активних хлопчиків. Попередні працівниці знаходили цю посаду надто складною. Пропоную безпрецедентну заробітну плату для правильного кандидата».
Щось у цих ретельно підібраних словах змусило її зупинитися. «Знаходили цю посаду надто складною» — з мови багатіїв це зазвичай перекладалося як «наші діти абсолютно некеровані, і ми у повному відчаї».
Марина швидко пошукала інформацію про цю родину в мережі. Те, що вона знайшла, змусило її серце боляче стиснутися. Пів року тому загинула Олена Ткаченко, залишивши чоловіка та шестирічних трійнят. Читаючи короткі новинні зведення, дівчина ледь стримувала сльози. Вона до найдрібніших деталей знала, що саме зараз переживають ці хлопчаки, бо колись проживала цей жах сама: паралізуючий страх, сліпуча злість і непереборне бажання відштовхнути від себе всіх людей до того, як вони знову тебе покинуть.
— Цим дітям не потрібна чергова няня-наглядачка, — тихо промовила Марина в порожнечу своєї маленької кухні. — Їм потрібен той, хто їх зрозуміє.