Голос розрізав стерильну тишу ранкового коридору, наче лезо, що з брязкотом пройшлося по металу.
— І хто це в нас тут така сидить? Пані технік? Чи, може, дівчинка на побігеньках, яка носить каву для справжніх офіцерів?
Сміх вибухнув миттєво. Восьмеро штабних офіцерів — усі з широкими плечима, випрасуваними до ідеалу піксельними формами та непомірною самовпевненістю — заповнили вузький простір перед диспетчерською управління стратегічними БПЛА. Цей глибоко засекречений бункер, захований десь у карпатських лісах Західної України, був їхнім королівством. І вони почувалися тут абсолютно безкарними.
У центрі цієї свити стояв генерал-майор Валентин Руденко. Золоті зірки на його погонах тьмяно виблискували у світлі люмінесцентних ламп. Він схрестив руки на грудях із таким виглядом, ніби йому належав не лише цей підземний комплекс, а й уся країна.
Жінка за головним пультом навіть не здригнулася. Вона була значно нижчою за будь-кого з них. Волосся суворо зібране у статутний вузол на потилиці. На ній був звичайнісінький флісовий реглан та тактичні штани без жодних розпізнавальних знаків чи шевронів.
Її руки залишалися абсолютно незворушними на клавіатурі. Пальці завмерли над клавішами, які просто зараз контролювали розвідувальний дрон вартістю у п’ятнадцять мільйонів доларів. Апарат саме виконував складний маневр десь над неспокійними водами Чорного моря.
Руденко зробив крок уперед. Важкий запах дорогого нішевого парфуму та чоловічої пихи миттєво заповнив тісний простір апаратної. За його спиною свита обмінювалася хижими усмішками. Це була їхня улюблена ранкова розвага. Свіже м’ясо. Хтось новенький, кого можна показово поставити на місце перед ранковим брифінгом.
— Я поставив вам запитання, шановна, — голос генерала впав на октаву нижче, набувши театральних ноток. — Звання. Яке ваше звання?
Вона повертає голову. Повільно. Жодного поспіху, жодної краплі паніки. Її очі мають колір зимового моря — такі ж холодні та глибокі. І коли її погляд зустрічається з поглядом Руденка, на обличчі генерала на якусь долю секунди щось здригається. Якась первісна тривога. Але це триває лише мить, і її одразу ж замінює фірмова самовдоволена посмішка.
— Вище за ваше, пане генерале, — її голос звучить тихо, рівно. Кожне слово зважене і відкаліброване, як приціл снайперської гвинтівки. — Ви просто цього ще не знаєте.
Коридор завмирає. Хтось із молодих лейтенантів нервово відкашлюється. Чийсь черевик човгає по лінолеуму. Раптом монотонне гудіння серверів і кондиціонерів здається просто оглушливим.
А потім Руденко відкидає голову назад і голосно регоче. Це той специфічний начальницький сміх, який є прямим наказом для підлеглих приєднатися. І вони приєднуються. Спершу невпевнено, а потім дедалі гучніше, прагнучи бути частиною цього “жарту”.
— Мило, — генерал спирається на одвірок, навмисно блокуючи їй єдиний вихід. — Дуже мило. Може, я навіть видам тобі справжню форму. Одразу після того, як ти до блиску натреш мої берці.
Жінка спокійно відвертається назад до своїх моніторів. Її дихання підпорядковане чіткому, непомітному для загалу алгоритму. Чотири секунди вдих. Затримка на чотири. Чотири секунди видих. Затримка на чотири.
У темному кутку кімнати, схилившись над журналом технічного обслуговування, за цією сценою уважно спостерігає головний майстер-сержант Григорій Гаврилюк. Йому шістдесят два роки. З-під густих сивих брів дивляться очі людини, яка віддала армії більше часу, ніж більшість цих “паркетних” офіцерів узагалі живуть на світі. Гаврилюк бачив достатньо, щоб розуміти, коли деталі пазла не сходяться.
Він дивиться, як ця незнайомка тримає службовий планшет. Три пальці на основі, великий і вказівний жорстко фіксують край. Цивільні так техніку не тримають. Навіть звичайні штабні зв’язківці так не роблять. Це специфічний хват, якого навчають на поглиблених курсах тактичної підготовки. Там, де ти мусиш працювати під шквальним вогнем. Там, де випустити обладнання з рук означає провал місії і смерть групи, а м’язова пам’ять мусить миттєво перемагати паніку.
Ручка в руці Гаврилюка завмирає. Він не підіймає голови, не виказує своєї зацікавленості жодним рухом, але його щелепа напружується.
Тим часом жінка зберігає масив даних трьома швидкими ударами по клавішах. Жодних вагань. Жодної потреби підглядати в інструкцію. Протоколи шифрування на цих системах змінюються щомісяця. Вони вимагають введення багаторівневих кодів автентифікації, на які у більшості місцевих операторів іде хвилин п’ять зосередженого сопіння. Вона робить це менш ніж за десять секунд.
— Знаєш, що я думаю? — Руденко відштовхується від одвірка і повністю заходить до диспетчерської. Його свита суне слідом. — Я думаю, що хтось припустився критичної помилки, пустивши тебе сюди. Це режимний об’єкт вищого рівня доступу. Тут працюють лише кадрові офіцери.
Вона підводиться. Її рухи неймовірно економні, ідеально збалансовані. Коли вона заводить руки за спину, вони лягають у позицію “Вільно”, яка до міліметра відповідає статуту. Не “приблизно”. Не “схоже”. А абсолютно точно. Так, як це вбивають у м’язову пам’ять настільки глибоко, що тіло пам’ятає це навіть через десятиліття.
— Зробимо так, — Руденко відверто насолоджується моментом, граючи на свою вдячну аудиторію. — У тебе є рівно тридцять секунд, щоб пояснити, якого біса дівчинка з техпідтримки забула біля моїх тактичних систем БПЛА. Інакше я викликаю охорону і тебе виводять звідси в кайданках.
— Двадцять вісім секунд, — послужливо підказує старший лейтенант Артем Хмара. Він молодий, амбітний і належить до тієї породи кар’єристів, які сміються з жартів командира найгучніше.
Жінка повільно тягнеться до нагрудної кишені. Від цього ледь помітного руху рука Руденка інстинктивно смикається до кобури на поясі. Базовий інстинкт. Але вона дістає лише заламіновану картку. Стандартний пропуск. Такий носять усі цивільні підрядники на базі.
— Технічний консультант компанії “ТехНовації”, — спокійно каже вона, простягаючи йому пластик. — Допуск до всіх небойових систем бази.
Руденко розглядає картку так, ніби вона заразна. Підносить до світла. Перевіряє голографічну печатку. Усе в нормі. Інакше й бути не могло — вона просто не пройшла б через три периметри охорони. Але щось у цій ситуації його страшенно дратувало, а такі люди, як Руденко, ненавидять, коли щось іде не за їхнім сценарієм.
— Ну що ж, пані “консультант”, — він різко клацає пальцями, відкидаючи картку назад. Пластик б’ється об її груди і падає на підлогу. Вона навіть не смикається, щоб його зловити. — Мені плювати, що тут написано. Ти сидиш у своїй ніші. Це означає: ніяких дотиків до тактичних систем. Ніякого доступу до секретних файлів. Ти лагодиш комп’ютери, коли ми кажемо, що вони зламані, і не плутаєшся під ногами, коли працюють реальні фахівці. Усе зрозуміло?
— Так точно, пане генерале.